Не одну сотню маскувальних костюмів із таким написом отримали наші бійці на передовій.

 Швейний взвод «Дамські пальчики» – це тендітні палоградки, активні , небайдужі, працьовиті. Всі вони різні за професією, характером, уподобанням, але всіх об’єднує одне – любов до своєї країни, патріотизм, бажання допомогти нашим бійцям.

 Про те, як все починалось, чим живуть, про що мріють, про свої проблеми та досягнення t розповіла координатор волонтерського руху Анна Прудська.

 - Як виникла ідея створення такого жіночого взводу ?

 - Сама ідея організації швейного взводу не нова . Оригінальною є лише назва. Мені хотілось зробити приємне тому жіночому складу, який залучений до роботи , хотілось придумати щось оригінальне, виділити їх із великої кількості волонтерів такою родзинкою. Ну прийшла така ідея в голову. Усім це сподобалось. І так і закріпилось.

 - Перша продукція «Дамських пальчиків»? Де брали сировину?

 - Першою нашою продукцією під назвою «Дамські пальчики» були зимові маскувальні костюми. Для цього ми почали збирати білі простирадла. На той час наша армія вимагала фінансування у всіх напрямках. Хотілось на чомусь зекономити і вирішили зекономити на тканині. Закуповувати– то додаткові витрати і прийшла в голову ідея збирати білу постільну білизну. Колись було модним дарувати на весілля білу постільну білизну. Можливо у когось зберігаються іще в шафах весільне придане. І ми кинули клич в соцмережах. Люди активно відгукнулись. І з усього зібраного ми пошили більше 300 зимових маскувальних комплектів, котрі були відправлені на передову. Пошито їх було більше. Є іще частина костюмів, котрі зберігаються на складі. Свою продукцію ми завжди підписуємо: “З ніжністю і турботою від швейного взводу Дамські пальчики м. Павлоград».

 - Чи багато людей відгукнулись і працюють із вами?

 - Я не можу зараз назвати точну кількість людей, котрі із нами працювали. Але це дуже багато людей. Я задоволена тим результатом, котрий ми маємо на сьогоднішній день. Звичайно, хочеться більшого, але разом із тим я розумію, що більша кількість людей вимагає більшого фінансування. Адже всі наші маскувальні костюми несуть матеріальні затрати. Чим більше я буду залучати людей, тим більше мені потрібно дати сировини для роботи.

 Десь місяць тому був випадок. Я про це кричала в соцмережах. Мені було дуже приємно, що люди відгукнулись.
Я зробила закупку на 5 тис грн. мішковини. Мало того, що «кому війна, а кому мать родна» – мішковина різко піднялась у ціні. Але вся ця продукція застряла на «Новій пошті» і ми не могли її отримати. Справа в тому, що «Нова пошта» дає можливість волонтерам отримати безкоштовний вантаж до 1 тис. кг. А якщо хоч трохи більше, то уже потрібно оплачувати. Для нас 1 тис. грн. – це великі гроші. Адже я розраховувала на безкоштовну доставку.

 Я написала лист і доки «Нова пошта» вирішувала питання, у нас зупинилась робота. Вони пішли нам назустріч, але на це пішов десь тиждень часу. А без сировини у нас робота зупинилась.

 Ми через соцмережі звернулись до людей. Люди стали збирати нам десь у знайомих, у себе мішки і нанесли нам достатню кількість для цього періоду , коли не було нового надходження. Нам вдалось вижити на тому, що нам принесли люди. Вони і зараз продовжують приносити нам мішки. На жаль, вони не завжди тієї якості, яка нам потрібна для роботи. Але дуже приємно, що люди мають бажання нам допомагати.

 Взимку активність вища, влітку менша, бо люди зайняті городами, дачами. Люди постійно міняються , але є певна кількість людей, котрі працюють постійно. Наприклад наша закрійниця Людмила Михайлівна. Вона у нас все робить, і костюми, і чохли і все, що ми замовляємо. Саме із неї у мене починається вирішення будь-якої проблеми. Є ідея , я іду до неї і вона починає розробляти цю ідею. Ми беремо на себе відповідальність , коли закликаємо людей приходити до нас, адже нам потрібно забезпечити їх роботою.

 - Де берете кошти на закупівлю сировини?

 - Фінансування у нас – це пожертви самих павлоградців. Приємно відзначити, що декотрі люди прониклись довірою черех соцмережі. Люди виходять на зв'язок і інколи перераховують якусь суму. Приємно, що люди знаходять можливість у цей важкий час виділити щось із сімейного бюджету, аби допомогти нашим бійцям. На самому початку мені доводилось вкладати свої гроші. Це був ризик. Але ти розумієш, що це потрібно сьогодні . Чекати, коли завтра будуть гроші я не маю морального права . Тому береш із сімейного бюджету якусь суму грошей і вкладаєш у цей проект. Потім ти можливо повернеш, а можливо і не повернеш цих грошей. Потім настає момент, коли ти просто перестаєш рахувати це все.

 - Чим займаєтесь зараз? Чого зараз потребують наші бійці?

 - Зараз білі маскувальні костюми, котрі ми пошили взимку, використовуємо в якості літнього маскування. Зовсім недавно ми поексперементували за заявкою хлопців – їм хотілось якісь полегшені маскувальні костюми. Ми взяли наші білі за основу. Пофарбували їх аніліновими фарбами . Окрім зеленого кольору ми іще накладаємо різні відтінки інших фарб. І виходить такий непоганий маскувальний комплект. Мені було дуже приємно, що хлопці зателефонували і дуже подякували нам за роботу. Людям приємно знати, що їх робота потрібна, оцінена, що вони не марно потратили свої сили, свою енергію.

 - Скільки часу ви особисто займаєтесь волонтерством ? Що можуть волонтери?

 - Спочатку це було моє якесь самостійне волонтерство. Із початку липня минулого року я відкрила пункт прийому гуманітарної допомоги. Дуже хвилювалась із того приводу, що уже так багато часу пройшло , а я так мало зробила. Тоді я ще багато речей не знала, не розуміла. Я думала, що волонтери це якісь такі неймовірні люди і коли я ближче познайомилась із цією роботою із волонтерами я зрозуміла хто такі волонтери, що вони можуть зробити, а що ні.

 Чимало людей мають неправильне розуміння хто такі волонтери. Інколи телефонують і просять дати кошти на лікування, на вирішення ще якихось проблем, звертаються переселенці із проханням дати якусь суму грошей. Але ж ми не благодійний фонд і у нас немає коштів. Адже волонтери – це не ті люди, у котрих все є і котрі пішли і взяли десь те, що вам потрібно. При цьому люди самі нічого не зробили для вирішення своєї проблеми. Якщо ти хочеш допомогти людині – бери і починай із себе. Організуйте самі процес. Тобто мало хотіти щось робити, потрібно брати і робити.

 Я розумію, що хтось знайде масу оправдань чому він цього не робить. Хтось скаже соромно, комусь гордість не дозволяє, комусь іще щось. Хтось скаже, що не вміє. Але , мені здається, що зараз не той час коли ми повинні користуватись тими стереотипами , котрі були у мирний час. Якщо є проблема , то її потрібно вирішувати. Адже ми так само ідемо кудись, у когось просимо, з кимось домовляємось із знайомими і незнайомими людьми.

 - Чи не страшно було займатись волонтерством відкрито, особливо, коли цей рух лише починався?

 - Ще тоді у липня було чимало волонтерів, але їх не бачили маси. Люди не знали де вони, хто вони, куди звертатись. І я зрозуміла, що мають бути люди, на котрих показують пальцями, щоб їх легко було знайти. Я не можу сказати, що я не боялась. І я не можу сказати, що я боялась. Звичайно були моменти, коли сідаєш в машину і чуєш сторонній звук, то були хвилювання. Хвилювалась тоді, коли чула як в сусідньому місті із волонтерами поступили негарно. Звичайно, інстинкт самозбереження ніхто не відміняв. У кожного є сім’я. Але ці думки викидаєш із голови, бо якщо про це думати, то неможливо цим займатись. І звичайно має бути хтось, хто бере на себе якусь відповідальність. Якщо ми будемо сидіти у підпіллі, то нас не будуть знати. Якщо нам потрібна допомога, нас повинні бачити. Погроз відкритих не було, були телефонні дзвінки із поганими побажаннями. Але, на щастя, таких дзвінків було небагато.

 Тут дуже багато людей і всі вони різні, але є те, що нас всіх об’єднує – це любов до своєї батьківщини. Мені легше від того живеться, що я в оточенні однодумців. Напевне це те, що не дозволяє зупинятись.

 Жіночий взвод «Дамські пальчики» знаходиться у дворі центрального універмагу.

 Бесіду вела Тетяна Верба

Юридические услуги