Із переселенкою Ольгою (ім’я змінено) я познайомилась, коли зайшла поспілкуватись із павлоградськими волонтерами. Ольга теж активно розбирала мішковину, плела сітки . Вона погодилась поспілкуватись зі мною, але за умови, що ані її ім’я, ані місце теперішнього і колишнього проживання не називатиму. Вона все ще боїться ДНРівців. 

- Із волонтерами я познайомилась, коли на площі вони збирали пожертви для допомоги бійцям. Кинула трохи грошей у скриньку, а потім відійшла і подумала, що я ж можу чимось іще допомогти. Підійшла і почала розпитувати хто вони , де знаходяться , чи не потрібна яка допомога. І з тих пір я почала сюди ходити,– розповідає Ольга.

- Як вам живеться в Павлограді ?

- Для мене це за щастя не чути вибухів, пострілів , не сидіти у підвалі. А якійсь дрібні незручності можна пережити.

- Чи переселенці між собою дружно живуть?

- Поміж нас є різні люди. Мені не хочеться бути якоюсь такою посередницею між бандерівцями, фашистами, антифашистами. Є серед переселенців і звичайно такі шкурники, котрі тільки хочуть гроші побільше і думають, що їм всі чимось зобов’язані. А я завжди кажу у цьому випадку – люди , а що ми даємо. Адже ми теж повинні щось дати цій державі. Де ж її взяти, якщо туди ніхто не поклав. Є люди, котрі і тут не розуміють, що таке країна, що таке свій дім. Або говорять, що в союзі краще було. Чого ви тоді у 1991 році не бились? Чому вам тільки зараз це в голову прийшло. Це всерівно, що ти замужем була чи женився, 15-20 років пройшло і потім згадала, ой не треба було заміж виходити. І сумно і смішно.

- Як сприймає вас місцеве населення ? Чи не відчувається якогось такого психологічного бар’єру?

- По-різному до нас відносяться. Я часто розмовляю на зупинці, на базарі, намагаюсь донести і місцевому населенню – ну не всі ж ми такі, що десь там надибоширив, насмітив, погуляв є ж і місцеві такі ж самі. Хочеться місцевим сказати, що не думайте, що оті копійки, котрі нам дають, що ми на тому збагатіємо. Ми втратили більше. Я нашим переселенцям теж кажу – люди ви повинні теж розуміти , що це через нас і черги у пенсійних фондах і в управлінні праці та соцзахисту і безробіття більше у місті.

- Чи мрієте ви повернутись додому?

- Я дуже хочу повернутись додому. Там у мене залишилась хатинка. Слава Богу ціла. Ми там ремонти поробили і все залишили. Але повертатись туди за таких умов як зараз (там ДНР) я не хочу. Так жити не хочеться.

- Чого вам тут найбільше не вистачачає?

- Найбільше страждаю від нестачі інформації. Адже інтернету у нас немає. І я незнаю, що там відбувається. Так уривками чую від когось. Не можу прочитати якусь аналітику. Зараз записалась в бібліотеку. Може там хоч газети почитаю.

- Чи відрізняються чимось переселенці від місцевого населення ?

- Ліниві дуже ми всі. Постійно говорять та куди там нам у Європу. Це значить погоджуються із тим, що ми не здатні змінити щось на краще. Ми інертні і чекаємо,б що хтось за нас щось зробить. Владу конторлювати? Та куди там нам! Нам треба борщик зварить. І на вибори ми не підемо. А потім нам все не так. Хочу донести людям, що не потрібно хаяти свою країну, не потрібно рубати сучок, на котрому сидите. Хіба наші батьки чи ми самі не робили помилок. Значить нас за це потрібно вбити чи ще щось зробити. Потрібно напевне зрозуміти і уряд. Коли Союз розвалювався, то у нас була можливість вибору. Вибрати ту республіку , у котрій ви хочете жити. Це ж було. Ви ж вибрали цю країну. То будьте активні, намагайтесь зробити кращою свою країну.

Із вимушеною переселенкою бесідувала Тетяна Верба