«Всюди, де ми йдемо, люди нас питають: хто ми є? Ми відповідаєм: Самооборона – це захист Майдану, захист України і кінець режиму», – з такою маршевою піснею 15 лютого патрулювали вулиці протестного Києва хлопці з Самооборони Майдану.

 Одягнені дуже по-різному: хтось у камуфляжі, хтось у джинсах, хтось у мотоциклетній касці та наколінниках, хтось у міліцейському броніку, багато хто з саморобними щитами, у тому числі дерев’яними. Вражаюче відео, особливо, якщо знати, що буде далі – за кілька днів. І де тут спецназівці з Польщі та Литви, про яких говорив російський президент?

 Спецназівці не складають пісень, не розмальовують свої щити гаслами та не пишуть на стінах: «Мамо, я повернуся».
Більше схожі на спецпризначенців «хлопці» з іншого – знятого з вікна місцевим мешканцем – відео захоплення російським спецназом міліцейської дільниці в Слов’янську. Подія, з якої, власне, почалася війна на Донбасі. На цьому відео добре представлена і військова злагодженість, і зброя, і зосереджена, тиха робота професіоналів.
«Дивіться, як вони підготовлені, організовані. Вони ж навіть розбиті на якісь десятки, сотні», - такий розподіл хлопців із Самооборони Майдану здався Путіну особливо підозрілим. І ця людина, яка не читала української історії, прагне «опікуватись» нашою державою!

 Десятники – так в козацькі часи називалися посадові особи, відповідальні за добробут певної кількості людей в тилу на окремо взятій ділянці Вольностей Війська Запорозького. Десятники збирали з місцевого населення податки за надані Військом послуги (захист від загарбників), стежили за дотриманням правопорядку, використанням природних ресурсів тощо. Запорожці на Січі були об’єднані в курені (теж назва, яка використовувалася на Майдані), а в походи українські козаки виступали сотнями та полками.

 Цей принцип саморозподілу відродився у 1917 році, коли нащадки чубатих лицарів, у тому числі й у нашому краї, створювали сотні Вільного козацтва для захисту власних домівок та всієї України.

 Отже на Майдані був використаний вкрай простий, випробуваний часом механізм громадянської самоорганізації, традиції якої в Україні сягають корінням часів Київської Русі (народне віче) та Козацької доби. Ця здатність бути суб’єктом, тобто господарем свого життя є засадничою рисою українського національного характеру. У цьому ми спільні із європейцями. Ілюстрації?

 У 2008 році вітчизняні психологи провели дослідження серед українських трудових мігрантів і виявили відмінності між українцями, які їдуть працювати до Західної Європи та до Росії. Ті, хто їдуть до Росії – переважно не лідери, вони не ставлять перед собою амбітних цілей, уникають складних завдань, є більш самокритичними, старанними та схильними до компромісів. Українці, які вирішили працювати на Заході, навпаки – мають значний лідерський потенцал, вони впевнені в собі, не бояться складних завдань та вважають, що їх доля залежить лише від них.

 Власне цю відмінність, мабуть, і не врахував російський президент, фантазуючи про «Новороссію».

 Я не знаю подробиць того, як організовувалась Самооборона на Майдані – я не належав до цього об’єднання. Чергували там мої друзі, знайомі, колеги. Моя ж черга настала тоді, коли після захоплення Росією Криму прийшла повістка з воєнкомату. Спочатку був місяць військової підготовки. Потім 4 місяці в АТО. Перевірки на блок-постах. Оборона звільнених населених пунктів. Обстріли. Поранення...

 Зараз я дещо знаю про війну. А коли ішов до воєнкомату – майже нічого. 20 років тому проходив військову кафедру. Замполіт. Ніколи не стріляв... Офіцерів не вистачало, і мене призначили командиром блок-посту. От тоді й настав час для самоорганізації. Час для самооборони.

 Більшість хлопців на моєму блок-посту були родом із Дніпропетровщини, тож для нас завдання не пустити ворога до рідної домівки було, як-то кажуть, «шкурним». У всіх – одне завдання, одна мета та розуміння того, що якщо ми не будемо діяти разом, буде погано.

 Я не служив в армії та не знав, на яку відстань стріляє БМП (бойова машина піхоти), який розліт осколків у АГС (автоматичний гранатомет), багато чого не знав. Але рядові служили й кожен, відповідно до своєї спеціальності, знав якісь нюанси, тонкощі, які допомагали нам успішно діяти. Ми постійно радились, міркуючи, як поставити «розтяжки», щоби бойовики не могли підкрастися непомітно, як зманеврувати танком, щоби «придавити» ворожий міномет…

 Доводилося й ризикувати в інтересах спільної справи. Хлопці самі зголошувалися іти в розвідку, перевіряти покинути будівлі, провалля – чи не заховався там хтось. В особливо тривожні моменти, коли очікувався наступ, хтось брав рацію та ішов у «секрет» – у замасковане серед поля місце, щоби вчасно побачити та попередити решту солдат про наближення противника...

 Один за всіх, усі за одного – ось вам і самоорганізація. Була би лише спільна мета. А вона була і є – захистити свою країну, свою область, свій дім.

 Як історик за фахом, я не раз пригадував розповіді Д.Яворницького про бойове побратимство на Січі. Наприклад, січовик міг кинути на землю гаманець із грошима, а увечері повернутися і його забрати – ніхто з товариства майна побратима не зачепить. Так було і в нас. Якось отримали зарплатню, яку нам привезли в поле на опорний пункт.

 Хлопці попросили мене з’їздити до Красноармійська та перевести гроші на картки родинам. Зібрали 73 тисячі гривень.

 Протягом дня і я, й інші солдати постійно були зайняті. Гроші самотньо лежали на столі, біля них нікого не було. Увечері мене забрав машиною місцевий волонтер, і я всю суму перевів. Нікому навіть не спало на думку, що гроші треба охороняти від своїх.

 Принагідно скажу, що нам дуже допомагали мешканці навколишніх сіл та міст Донецької області. Люди привозили продукти, цигарки, складались грошима та купували нам ліки, відвозили в шпиталь поранених. Коли я чую, як хтось каже, що на Донбасі живуть одні бандити та сепаратисти, я не погоджуюсь і на прикладах пояснюю всім присутнім: хороших людей на Донбасі значно більше, ніж бандитів.

 Але (і це закономірно) найбільша робота з самоорганізації та самооборони відбувалася в тилу – у Дніпропетровську. До нас приїздили родичі, друзі, волонтери. Люди бачили, що в нас немає бронежилетів, касок, біноклів, сучасних приладів нічного бачення та починали збирати кошти для доукомплектації армії.

 Наприклад, моя дружина на зібрані друзями та знайомими гроші купила нам прилад нічного бачення (21 тис. грн), 4 потужних біноклі (по 2 тис. грн. кожний) та 15 костюмів від дощу. Друзі подарували бронежилет і каску, яка врятувала мені життя.

 У цей час на хвилі громадянського піднесення в Дніпропетровську виникло багато волонтерських об’єднань, мета яких – самооборона. Наприклад, до об’єднання «Допомога військовослужбовцям від підприємців Дніпропетровщини» входять переважно дрібні підприємці, які розуміють давню мудрість: «Хто не хоче годувати свою армію, годуватиме чужу». Хтось у власній пекарні за власний рахунок пече пиріжки для солдат. Хтось допомагає військовим ремонтувати техніку. Хтось скидається грошима, щоби допомогти лікарям, які працюють із пораненими.

 Люди об’єднуються у різні волонтерські громади відповідно до виду допомоги, яку вони можуть надати (матеріальна чи робота руками) та за принципом довіри (гроші перераховують на картки людям, яких знають особисто). Є організації «Волонтеры Мечникова» та «Волонтеры Военного госпиталя», «Волонтеры Днепра», «Дніпропетровська Психологчна кризова служба» (фахівці-добровольці надають психологічну допомогу пораненим бійцям, родинам загиблих та переселенцям). Є групи, які підтримують окремі військові частини, наприклад, батальйон "Січеслав". Є об’єднання з «підозрілими» словами в назві: «Швейная сотня Днепропетровска», «Вязальная сотня», «Креативная сотня»…

 Зрозуміло, що слово «сотня» тут вжито умовно. Організація може склалатися із десяти швачок, яким допомагають звичайні люди – приносять із дому тканину, нитки, речі, які можна перешити під солдатські потреби. І таких людей – не сотні, а тисячі… Сотні тисяч…

 Олег Репан. Інститут суспільних досліджень