22 травня всі свідомі українці вшановують Пророка української нації, великого Кобзаря Тараса Шевченка.

В цей день до батька Тараса люди їдуть на прощу з усієї України. Їдуть щоб вклонитися Духовному Велетню українців, їдуть на душевну сповідь, щоб набратися духовної наснаги, яка так необхідна в боротьбі з численними явними і прихованими ворогами України.

Якийсь містичний невидимий духовний вогонь притягує до Чернечої гори тисячі українців з усього Світу. Недарма Шевченко заповідав поховати його на Чернечій горі, мабуть він знав про щось потаємне, що знаходиться на цьому святому місці. Як відомо Шевченко шукав собі місце над Дніпром, щоб збудувати там хату, де він зміг би доживати свого віку.

Тарас Григорович пройшов пішки від Києва до самого Канева, зупинявся на ніч в селах, розмовляв з людьми про далеку минувшину, козаччину і нелегку долю кріпаків. Мабуть тоді Шевченко взнав від старожилів щось таке потаємне про ці місця, що вони заворожили його. Люди селилися на Канівських горах з незапам’ятних часів, в цих місцях розвивалася і процвітала Трипільська культура, князі Київської Руси будували тут сторожові міста-фортеці. З літописів відомо,що місто Канів було засновано десь в 1074 році. Останніми передсмертними словами Шевченка були: «До Канева…».

Його друзі художник Григорій Честахівський, брати Михайло та Олександр Лазаревські вирішили відповідно до останньої волі Шевченка поховати його в Україні на Чернечій горі. Щоб поховати «неблагонадійного» поета в Україні, потрібен бути дозвіл. Тому друзі поховали Тараса на Смоленському цвинтарі поруч з академіками, професорами Імператорської Академії. Перепоховання Кобзаря відбулося весною 1861 року. Коли 18 травня жалобна процесія прибула до Києва, на Ланцюговому мосту студенти університету випрягли коней і впряглися самі, везли труну до церкви Різдва Христового, що на Подолі.

Після відспівування поета, труну повантажили на пароплав, яким і доправили Кобзаря до Канева. Через сильну весняну повінь того року пароплав не зміг у Каневі пристати до берега і мусив зупинятися на чималій відстані від нього, тому труну з небіжчиком вивантажили на звичайний драбинчастий віз, запряглися в нього хлопці та й потягли до берега. На березі труну поставили на ноші і «понесли Батька дужого на руках своїх» до Успенського собору, де й відправили панахиду за поетом.

Брати Шевченка вважали за честь поховати Кобзаря біля стін давнього Канівського Успенського собору, який було збудовано 1144 року. Проте Григорій Честахівський наполіг (за це йому честь і хвала), щоб поховали Кобзаря на Чернечій горі, бо така була остання воля Шевченка: «Щоб лани широкополі, і Дніпро,і кручі було видно, було чути , як реве ревучий». Тараса Григоровича ховали як парубка: перед труною йшли дівчата у яскравих вінках і стрічках, вишиваних сорочках і голосили, біля Чернечої гори дівчата випрягли волів і самі впряглися в повіз і так вивезли Батька Тараса на гору крутую. Через кілька днів Чернечу гору стали називати Тарасовою.

Про те, що Шевченко дійсно став Батьком української нації, говорить такий факт, що до революції в кожній селянській хаті на покуті поруч з іконами висів портрет Шевченка. З тих пір Чернеча гора стала сакральним місцем для українців, де витає безсмертний Тарасів Дух. Кожний українець повинен хоч раз в житті прийти до Кобзаря на сповідь, причаститися Його вольного і невмирущого Духу. Але Шевченка боялася царська влада, боялася радянська, боїться Його і сучасна «українська» влада і все робить, щоб молоде покоління не набиралося Шевченкового Духа, применшують значення Шевченка для українців, зводять його роль до простого селянського поета-бунтаря.

Влада відкуповується від Шевченка тим, що раз на рік покладає квіти до Його пам’ятників, а повинно бути навпаки – в Україні треба створювати культ Шевченка. День народження Пророка треба зробити обов’язково святковим і вихідним, прибрати від Шевченка «свято» Клари Цеткін, яке більшовики спеціально підлаштували до Дня народження Кобзаря, щоб притлумити, пригасити Дух Тараса, але це їм не вдалося і нікому не вдасться.

Всі дороги в Україні повинні вести до Чернечої гори, а не такі як зараз розбиті і понівечені. Я вірю, що в Україні буде справжня українська влада, яка зробить все, аби Шевченка дійсно піднести на належний рівень, адже він нам залишив свій «Кобзар» – Заповіт українцям на багато років вперед, з яким українська нація буде вічною!

 Голова Павлоградського міського т-ва «Просвіта» ім. Т. Шевченка Заремба Микола