Рідна сестра Людмили Павлівни Бойко, яка працювала науковим співробітником Павлоградського краєзнавчого музею, Віта Павлівна передала мені частину її архіву, за що їй велика подяка.

Передивляючись його, я натрапив на цікаві матеріали з історії козаччини і Самарської паланки, які дають нам багато нових свідчень про історію Павлоградщини.

Як пише Людмила Павлівна, 15 вересня 1964 року Павлоградському музею не виповнилося і двох років. І раптом – такий подарунок. Це вчитель-пенсіонер Успенської СШ Амвросієвського р-ну Донецької обл. Половий Оврам Герасимович надсилає до музею свої краєзнавчі матеріали. 7 червня 1974 року Оврам Герасимович надсилає до Павлоградського музею ще один «том» своїх досліджень: фрагмент свого рукопису «Кінець старовинної степової Донеччини» (краєзнавчо-етнографічний нарис), що складався з таких підрозділів:

  •  козацька запорізька сторожа в степовому краї;
  •  матеріал з томів енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона; останнє десятиліття XIX сторіччя;
  •  матеріал про революційно-робітничий рух та селянське заворушення в Донбасі;
  •  Радута. З історії Самарської Запорізької паланки.

І от саме останній розділ становить чи не найбільшу цінність в доробку О. Г. Полового. Взагалі, весь матеріал надзвичайно цікавий. Багато відомостей про паланки Володінь Запорізького козацтва, зокрема про Самарську паланку». Хто ж такий Половий О. Г., що так багато знав про минувшину Запорізького козацтва? Його біографія – цікавий зразок козацького родоводу корінного мешканця Самарської паланки, що походив з роду Полових (прапрадід Кіндрат Васильович (1738 – 1809рр.) 20 річним прибув з Полтавщини в Запорізьку Січ відбувати військову службу 1758 року). Не увірвалася ниточка від тих легендарних часів!

Що ж то є «Радута»? За твердженням автора – «присамарський кут»; на лівому березі р. Самари розташована місцевість, обмежена зі сходу Великим лиманом, що сполучався проточиною з Самарою, за ним тече річка Самара понад лісом, яка робить північний глибоководний загин аж до Богуславського броду. Територія кута має заливні луки і озера, які напровесні щороку сріблясто виблискують.

Саме тут «в давні запорозькі часи, ще в XVI ст. було споруджено запорозьке військове земляне укріплення, французькою мовою «Редут», від чого і пішла «Радута». Як стверджував Половий: « В «Радуті» розміщувалося м. Стара Самара. Захищене з двох сторін природними укріпленнями(північ і схід), а з півдня і заходу ровом і високим валом землі. Західний рів ще й водою було наповнено. Паланковий центр та його населення у такий спосіб захищалися від татарських загонів, які робили часті наскоки на Самарську паланку з приазовських степів та Криму».

Карта Шуберта XIXст, місцевості, де знаходилася Самарська Радута.

Самарська Радута знаходилася на лівому березі Самари між сучасними селами Дмитрівка і Олефірівка, яка на карті позначена літерами Х(хутори).
Отже центром нашої паланки була слобода Стара Самара, на місці якої тепер розселилися Олефірівські хутори селян – вихідців з села Дмитрівка.

Крім давнього укріплення на Самарській паланці були ще й два річкові кутові закопи. Один з них був у сучасного с. Дмитрівка, між двома бродами: Камінним і Телячим. Другий закоп був на річці Вовчій, на південній стороні с.Васильківка . Цим закопом захищалася стара слобода Василівка, яка ввійшла південною стороною в сучасне с. Васильківка. Назви цих закопів збереглися до наших часів.
Далі Половий пише: «1762 року в м. Стара Самара було більше 70 хат, укритих очеретом. В них жили мешканці цивільні, була й хата-курінь, де жили запорозькі козаки, що несли службу, охороняючи укріплення цього міста. Охоронний склад цих козаків становив понад сто чоловік з полковником та старшиною (осавулом, писарем та джурою) паланки.»

Ось які дані про зимівники козацькі та їхніх хазяїв дає О. Г. Половий: «Логвин та Яків Бондарі мали зимівники в місцевості урочище Щурівка за р. Самарою напроти Радути на сучасній Богданівській горі. Там же був зимівник останнього осавула Самарської паланки Яреми Малого. Василь Журба, останній полковник Самарської паланки, осів поблизу Муравського шляху, де його перетинав Козацький шлях, яким сполучалися Домаха та Стара Самара. Там же був і його охоронний пункт на Могилі, яка й тепер зветься Журбина (біля с. Васильківки).

Трохим Губа, Олефір Шиян та Грицько Шиян поселилися в урочищі біля Великого лиману. Тихін Олефіренко – на Очеретуватій балці, Кіндрат Половий – в урочищі Лебежому на Чаплині(південна сторона Дмитрівки). Лебеже було колись озером , в якому водились лебеді та жили на березі його чаплі. Там же були зимівники Трохима Щербини, Павла Корнієнка. Їхні нащадки і тепер живуть у цій місцевості. Залізниця, побудована 1874 року, запозичила в них назву станції «Чаплине».

Лебеже озеро на відстані трьох кілометрів від Самари пов’язане було з нею «глибокою течією води», Самара під час повені вливала в нього свою воду. Тепер від озера залишились Лебежанські левади, поза ними проходить Муравський шлях. Дмитро Половий сів зимівником біля Лебежої протоки, Чаплини проти Пругника, навколо центру сучасної Дмитрівки. Федір Демеш оселився урочищі Пругник. Цікава етимологія топоніма Пругник. Ця місцевість в часи Запоріжжя за своєю природою була таким Низом, що коли поїдеш вранці верхи або возом, і, навіть, пройде людина, то на траві довгий час залишаються пруги-сліди. Тому й звалася ця місцевість у запорожців Пругник.

Жили запорізькі козаки і в слободах Троїцькій, Слов’янці, Новоселівці, Чернечій і Василівці, переважно жонаті, які в походи не ходили, виборчого голосу в Раді Січі не мали, платили в Січ податок – домове – по карбованцю на рік, а з 1758 року – 1крб. 50 коп.

Козаки з усієї території паланки збиралися один раз на рік – 1 вересня, або жовтня, на Покрову, на паланкову Раду, де обирали полковника й старшину. Збори проходили на Могилі у слободі Стара Самара. Є й зараз та Могила, на яку виходив голова Ради. Далі О. Г. Половий докладно зображує вибори паланкової старшини та згадує ім’я полковника Самарської паланки Івана Водолаги і пов’язує його з 1756 роком. Трьома роками пізніше самарським полковником був вже Василь Терентієв».

Все, що ми досі знали про заснування Павлограда , ще потребує досліджень, пошуків та співставлень. А історія нашого краю в козацькі часи має ось таких цікавих дослідників, як Оврам Герасимович Половий. Запорожці називали наш край «раєм», Самарією в Палестині.

Відомо також, що спочатку царська влада планувала збудувати Павлоград в Самарській Радуті, але після придушення повстання Пугачова 1775 року в Самарській Радуті прийняли і переховували учасників цього повстання. Після виявлення пугачовців на Самарську Радуту була накладена анафема і, зрозуміло, що повітове містечко розташовуватися там ніяк не могло. Тому проект повітового міста було перенесено з Самари, за 15 верст, на річку Вовчу(за старими хуторами).

Така ж сама участь дісталася й слободі Слов’янка, яка зараз знаходиться на межі Дніпропетровської і Донецької областей. Слобода Слов’нка була козацькою сторожовою заставою на Муравському шляху і раніше називалася Гончарівкою, за ім’ям засновника слободи сотника Гончара. Царська влада збиралася заснувати там м. Слов’янськ, але після подій пугачовщини, перенесла це місто в Кальміуську паланку. До речі, як стверджував павлоградський дослідник і краєзнавець Іванченко Борис Павлович, на місці сучасної Слов’янки була в часи Київської Руси ставка половецького хана.

Історія міжріччя Самари і Вовчої, яке в часи Запорізької Січі називалося Самарською паланкою, цікава і ще, нажаль, малодосліджена. Свідчення нащадка запорізьких козаків Оврама Герасимовича Полового є дуже цінними
і потребують подальшого вивчення. На місці Самарської Радути зараз розташовані Олефірівські хутори. Чи знають про славне минуле своєї місцевості мешканці Олефірівки?

             Керівник культурологічного клубу «Українська цивілізація» Микола

Юридические услуги