(до 75- річниці з дня народження)
Згадуючи Людмилу Павлівну Бойко напередодні ювілейної дати, на думку приходять тільки світлі миттєвості зустрічей з нею.

Вперше я її побачив в Павлоградському краєзнавчому музеї 15 січня 1989 року на установчих зборах Товариства Української Мови. Так сталося, що ми разом потрапили в освітню секцію, де мені довелося довгий час разом працювати з Людмилою Павлівною. Для мене, тоді ще доволі молодого, вона стала прикладом в роботі з людьми. Доброзичлива, толерантна, вона ніколи, навіть натяком, нікого не могла образити.

Якщо людина в розмові вела себе агресивно, то вона знаходила такі слова, що просто обеззброювала свого співрозмовника. Хоч Людмила Павлівна народилася на Донбасі (м. Красноармійськ), провела там своє дитинство, навчалася довго в Лєнінграді, але наскільки досконало вона володіла вишуканою українською мовою. Мабуть багато павлоградських школярів і учнів технікуму пам’ятають екскурсії Людмили Павлівни в Павлоградському музеї, які вона проводила виключно українською мовою і ніколи, як дехто це часто робить, не запитувала: «На каком языке проводить экскурсию?».

Вражала і сміливість Людмили Павлівни. Згадую тривожні серпневі дні 1991 року, заколот в Москві, ГКЧП, а у нас запланована зустріч в Павлоградському міськво із керівником, Валентиною Дядик, з приводу відкриття українських класів. Ми підійшли трішки раніше до будівлі міськво, коли саме її працівники йшли на роботу і треба було бачити, як майже всі вони єхидно посміхалися, мовляв, куди ці націоналісти лізуть з своїми українськими класами. Людмила Павлівна вела себе на зустрічі спокійно і гідно, неначе в Москві нічого і не сталося.

В 90-ті роки Людмила Павлівна була для багатьох павлоградців «яскравим притягувальним світлом» на яке вони «зліталися», як метелики. Музей в ті роки був культурним центром Павлограда, де зароджувалися цікаві українські проекти та ідеї, навколо неї завжди «кипіло» просвітянське і культурницьке життя. Бойко Людмила Павлівна виросла в українській вчительській сім’ї і саме там вона увібрала в себе все те найкраще, що передавалося в цій сім’ї з покоління в покоління: любов до України, її мови та історії, народних звичаїв. І, як її не вабив в юні роки Ленінград, але українське єство в ній, те, що передалось на генному рівні від батьків – перемогло , вона присвятила себе повністю роботі на відродження України.

Працюючи науковим співробітником в Павлоградському краєзнавчому музеї, Людмила Павлівна зробила неймовірно багато для збереження історії Павлограда і Павлоградщини, вона повернула місту імена забутих діячів минулого. Дуже тепла і щира була дружба Людмили Павлівни Бойко і Ганни Павлівни Світличної, вони були духовними посестрами. Людмила Павлівна після смерті Світличної доклала багато зусиль, аби було створено музей Ганни Світличної, видала неопубліковані твори поетеси. Павлоградське міське т-во «Просвіта» виступило з ініціативою, перейменувати вул. Володарського, на якій проживала Людмила Павлівна Бойко, на її честь. Це була б гідна данина пам’яті вірної дочки України!

Голова Павлоградського міського т-ва «Просвіта» ім. Т. Шевченка Заремба М. А.