(до річниць початку двох українських революцій)

Замість передмови

Наближається друга річниця початку подій зими 2013-2014 років, «які нас змінили» і одинадцята – «Помаранчевої революції». Так вже вийшло, що мені пощастило не лише спостерігати, а й брати участь в цих подіях. Хочеться викласти своє бачення тих подій, як цілісного процесу – Української Національної Революції. Ця революція розтягнута у часі, дійові особи, його активні учасники, постійно змінюють один одного. Кожен бачить перед собою якийсь окремий фрагмент, в кращому разі – декілька епізодів, і звертає увагу лише на той бік побаченого, який йому зрозумілий в силу його життєвого досвіду. Якесь узагальнення все ж необхідне, адже тільки через нього можна зробити певні прогнози, тобто – хоч трохи заглянути в наше майбутнє.

«Помаранчева революція»

Ці події одинадцятирічної давнини стали логічним продовженням виборів Президента України, де зіткнулись у гострій боротьбі дві частини української «квазіеліти», яка з’явилась за 13 років Незалежної України. «Проєвропейську» частину очолював Віктор Ющенко, а проросійську – Віктор Янукович. Самі президентські перегони 2004 року проходили досить брудно – виборчі штаби Януковича (на момент виборів – прем’єр-міністра України) використовували «адмінресурс» у величезних масштабах. Залякування виборців, членів виборчих комісій, спостерігачів, вкидання фальшивих бюлетенів і підробка протоколів – ось далеко не повний перелік їх «технологій». З деякими з них довелось познайомитись в ході кампанії особисто. На той момент ці прийоми були вже не новими – їх широко використовували ще при Кучмі. Але, на відміну від попередніх виборів, тут «коса найшла на камінь» – фальсифікації масово фіксувались, оскаржувались і оприлюднювались. Підготовка членів виборчих комісій і спостерігачів штабами Ющенка була організована чи не на найвищому рівні за всю історію українських виборів. Подібного рівня нікому не вдалося досягти і дотепер. Перед враженим українським суспільством вперше було розгорнуто масштабну картину спотворення народного волевиявлення. І обурені люди вийшли на Майдан!

Те, що Майдан-2004 не виник спонтанно, готувався планомірно, було видно по тій масштабній підготовці, яку приховати неможливо – готувались кадри і матеріальне забезпечення, проводилась цілеспрямована інформаційна кампанія. Впевненість у перемозі того першого Майдану, у мене особисто, прийшла тоді, коли під час пікетування Адміністрації Президента, в ніч з 23 на 24 листопада я побачив відразу кілька елементів цієї скрупульозної підготовки – намети, роздача гарячої їжі, ковдри (всі одинакові) і, навіть, пінопласт, який мені запропонували покласти під ноги – виявилось, що стою в калюжі. Складалося враження, що все було продумано до дрібниць. Було й децентралізоване постачання, хоча і не в таких масштабах, як через 9 років – кияни підтримали Майдан харчами, теплими речами і наданням даху над головою іногороднім протестувальникам.

Але не лише ці моменти забезпечили успіх «помаранчевої революції». Його організатори мали реальний план дій, який виконувався – переговори з Кучмою і Януковичем під тиском сотень тисяч людей та іноземних дипломатів, добре аргументоване оскарження результатів другого туру виборів у Верховному Суді, організація підвезення активістів з найближчих міст. Стихія Майдану була цілком пристойно організована. Велика кількість агітаторів, членів комісій, спостерігачів, які були задіяні на виборах, після другого туру стали тим організаційним ядром, який сформував навколо себе ту масу людей, що вийшли на Майдан Незалежності.

Треба сказати, що Майдан-2004 року був абсолютно керованим з боку його організаторів – натовп виконував усі команди зі сцени, не слухав провокаторів, не «вівся» на якісь силові дії. Коли зі сцени скомандували обнімати кількох прихильників Януковича, які забрели на Майдан, то знайшлося з десяток жінок, які це зробили. Навіть прапори були лише «правильні» – червоно-чорного я не побачив тоді жодного. Не чути було й якоїсь критики в бік майбутнього президента Ющенка, якому тоді ще вірили. Це був його «бенефіс»! Ролі його політичних союзників – Мороза, Кінаха і Тимошенко виглядали значно скромніше. Пізніше роль в першому Майдані Ю. Тимошенко була суттєво перебільшена, хоча її сприймали тоді все ж трохи краще за інших соратників Ющенка. Успіху того першого Майдану посприяло й те, що команда Януковича не була готова до такого розвитку подій, а тодішній президент Кучма не захотів залишатись в історії кривавим катом і не дав команди на силовий розгін. Хоча до такого сценарію Кучму і штовхали деякі люди з його оточення. Але основну роль тут зіграли вагання у тодішніх силових структурах, де не знайшлося охочих стріляти в народ.

«Помаранчева революція» ставила перед собою досить обмежене завдання – відновити справжні результати волевиявлення на президентських виборах. І це завдання було виконано. Однак, вона мала ряд важливих «побічних» наслідків, які за своїм значенням перевершили «основний» результат. Основними з них були політична активізація населення і досвід досягнення політичних цілей позапарламентськими методами. Український народ вийшов із багаторічної сплячки і вперше відчув свою силу. Люди вийшли в 2004 не тільки і не стільки за Президента Ющенка, вони вийшли за своє нове життя – за життя достойне людини. «Помаранчева революція» не позбавила їх гніту олігархів, система залишилась неефективною і корумпованою, а отже – революція мала продовжитись.
Значення цих подій абсолютно не зрозуміла «еліта» (швидше – «квазіеліта») України. Одні з них щиро вважали Майдан-2004 результатом маніпуляційних технологій і своїх талантів, інші – результатом підступних дій США і грошової винагороди учасникам протестів. Схоже, що до цього моменту мало хто з них зрозумів, що організатори Майдану лише «натиснули на курок» – запустили революційний процес. І далі ця «куля» почала рухатись вперед підкоряючись лише об’єктивним законам суспільного розвитку.

«Євромайдан»

Хоча протестні дії відбувались в Україні і раніше, наступний революційний порив виник лише через 9 років після першого. На цей раз вихід людей на Майдан відбувся після відмови Януковича підписати Угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Таке рішення було розцінене патріотично налаштованою частиною суспільства, як закриття європейської перспективи і початок повернення України в Російську імперію. «Євромайдан» нагадував мирні події «помаранчевої революції» лише на початку. Але вже через кілька днів влада почала активно їм протидіяти – почалися напади на активістів з боку «невстановлених осіб», так званих «тітушок». Ситуація загострилась після силового розгону демонстрантів, які мали вже роз’їжджатися, в Києві вночі 30 листопада. Побиття неозброєних студентів, майже дітей, підняло всю країну – 1 грудня почалися масові протести не лише в Києві, а й по всій Україні.

Швидко стали видимими відмінності «Євромайдану» порівняно з «Майданом-2004»:

1. Відсутність чіткого плану дій у людей, які очолили «Євромайдан» (Олександр Турчинов, Віталій Кличко, Арсеній Яценюк і Олег Тягнибок). Було очевидно, що «очільники» абсолютно не уявляють, як вийти з цієї ситуації – Янукович на мирні протести і танці ніяк не реагував і на поступки не йшов, а на силове захоплення влади ніхто з них не наважувався і всерйоз до цього не готувався. Не було запропоновано і якихось інших варіантів. Розходитись люди не хотіли, тому що не вірили ні керівникам Майдану, ні, тим більше, Януковичу. Вже через тиждень стало зрозуміло, що крім гасел «Банду - геть», і виконання щогодини «Ще не вмерла Україна» ці «керівники» запропонувати народу нічого не здатні.
2. Низький авторитет керівництва і недовіра до нього. Тут зіграли роль не лише відсутність планів, а й відсутність якихось осмислених чи рішучих дій та слабка організаційна робота. Наприклад, 1 грудня було створено загони «Самооборони Майдану», а «наказ №1» по ній було видано аж після 16 січня. В нашій сотні я нарахував 3 (три) випадки, коли проводилось щось схоже на навчання – десь 15-20 хвилин тренувались робити «черепаху» дерев’яними щитами, близько години ходили строєм і, кажуть, було ще заняття з медицини. І це – майже за три місяці перебування сотень на Майдані. В інших сотнях ситуація була інколи кращою, але то були місцеві ініціативи, а не результат розпоряджень керівництва. До того ж продовольство, яке розподілялось через центральний штаб, було зазвичай низької якості і в недостатній кількості.
3. Остання обставина зіграла, як не дивно, і позитивну роль. Щоб вирішувати проблеми забезпечення стихійно почала формувалась волонтерська мережа. Тисячі людей несли і везли на Майдан продовольство, теплі речі, ковдри, спальні мішки, дрова, бензин, працювали на пунктах харчування і медичної допомоги. Без їх самовідданої і безкорисної допомоги Майдан не простояв би і тижня. Волонтерський рух набрав свою найбільшу силу в перший рік війни, але виник він в дні «Євромайдану»
4. Не зважаючи на створення 1 грудня 2013 року Штабу національного спротиву, не було єдиного політичного керівництва революцією. Причинами цього якраз і були відсутність хоч якихось планів дій і низький авторитет «очільників». По-суті, керівниками їх сприймала десь третина учасників «Євромайдану» – решта просто терпіла цих осіб за відсутністю якоїсь реальної альтернативи. Відсутність єдиного керівництва унеможливлювала переговори з керівниками силових структур – не було того, хто б міг дати якісь гарантії тим силовикам, які раптом захотіли б перейти на бік Майдану.
5. Активна протидія опонентів Майдану. Ще з перших днів протистояння, в листопаді, почалися поїздки проплачених бюджетників, та напівкримінального й кримінального елемента («тітушок») на «антимайдан». Їхні зібрання проходили недалеко від будівлі Верховної Ради і, схоже, мали виконувати роль «живого щита» в разі активних дій Майдану. Але діяльність опонентів Майдану не обмежувалась завданнями пропаганди і пасивної оборони. Під прикриттям і за участю влади йшло формування загонів «тітушок», які нападали на окремих активістів «Євромайдану» і їх невеликі групи (як це було ще в листопаді у Дніпропетровську). «Тітушок» озброювали, в тому числі – і вогнепальною зброєю. Принаймні частина цього «контингенту» пізніше взяла участь у подіях в Криму і на Донбасі на боці Росії.

«Євромайдан» переріс з «оксамитової» у справжню криваву революцію з масовою загибеллю людей. Переконаний, що не всі жертви «Революції гідності», як пізніше стали називати «Євромайдан», є у списках «Небесної Сотні» – в історії нашої останньої (поки що) революції є дуже багато «білих плям». Впевнений також, що час постирає принаймні їх частину.

З огляду на великі жертви, «Революція гідності» досягла досить обмежених результатів – втік Янукович і його уряд, але залишилось на свободі і з усіма своїми статками багато колишніх регіоналів, які мають нести політичну (а часто – і кримінальну) відповідальність за злочини перед українським народом. Революція залишила недоторканим і олігархічний режим, який «присмоктався» до української економіки як кліщ і загрожує вбити її тіло.
Причиною цього є відсутність хоч якогось представницького органу, для «позапартійних» учасників Майдану. Люди, які не сприймали жодного з керівників Майдану (а таких була більшість) залишилась без свого представника в штабі, на переговорах з владою і при формуванні нової влади після втечі Януковича. Можу стверджувати, що спроби створити такий орган блокувались і розвалювались з боку «керівників» – не маючи якихось планів і не наважуючись на рішучі дії, вони, разом з тим, не хотіли появи політичних конкурентів. Та частина «майданівців», яка потрапила в уряд справжніми представниками Майдану не стала – вони стали «людьми системи» і виконували роль декорації, маскуючи своїм «майданівським» минулим суть того, що відбулося.

Світло в кінці тунелю

Олігархічна система в Україні існує й далі і посилюється. Ресурси народу майже вичерпані, але, в першу чергу закінчується ресурс терпіння. Треба визнати, що Україна потрапила в складну ситуацію – суспільство потребує модернізації країни і її політичних інститутів, подолання корупції, створення робочих місць і ефективної правоохоронної системи. Але влада намагається підмінити докорінні реформи їх видимістю. Це й не дивно, адже владу формує все та ж стара «квазіеліта», яка сформувалась за роки нашої Незалежності. Суспільство усунуте від прийняття рішень, які мають стратегічне значення для розвитку країни.

Причини революції не усунуті – вона триває, загрожуючи перерости у збройне повстання. Така ситуація небезпечна для «квазіеліти». І нарощуючи «поліційні м’язи» справі не допоможеш – таку технологію намагався застосувати Янукович і програв. Зараз це ще більш безперспективно з огляду на кількість зброї на руках населення і наявність серйозного бойового досвіду у потенційних учасників нової революції. Разом з тим, ситуація небезпечна і для суспільства – наступний виток революції може привести до великих жертв не лише серед можновладців. Вона небезпечна і для держави – хаос і громадянська війна ще не приводила жодну країну до процвітання.

Революція, розпочата в 2004 році і продовжена в 2013-14 роках триває. Її економічні і соціальні причини полягають в існуванні нинішньої політичної системи України. А тому й усунення цих причин не можливе лише збройним шляхом. Серед українських партій немає таких, які можуть поставити перед собою за мету зміну політичної системи – практично всі вони прямо чи опосередковано фінансуються олігархами. А хто платить, «той і замовляє музику» і жоден, навіть «хороший», олігарх не буде пиляти гілку, на якій сидить сам. Українського неолігархічного політичного проекту наразі не існує, але вже є низка передумов для його реалізації. За час Революції Гідності і російсько-української війни, яка почалася після неї, проявила себе пасіонарна частина суспільства – люди з «надлишковою енергією». Саме вони – добровольці, воїни Збройних Сил і волонтери можуть стати організаційним ядром для нової політичної сили, яка витягне Україну з цього болота і забезпечить досягнення цілей нашої Революції. Іншого розумного виходу у нас нема.

                           Микола Осіпчук