На Житомирщині протягом 200 років майстри виготовляли фарфор, який у кращі часи міг конкурувати з виробами китайських і саксонських митців
А чи знаєте ви, що кілька століть тому вишукана порцеляна могла коштувати цілого полку кавалеристів? Виявляється, саме таку ціну у 1717 році заплатив пруському королеві Фрідріху Вільгельму І курфюрст (князь) Саксонії Август Сильний. Він придбав у монарха півтори сотні китайських фарфорових ваз висотою близько 1 метра. Цікаво, що вже тоді при дворі курфюрста двоє дослідників винайшли власну, європейську, технологію виготовлення якісного фарфору. Згодом виробництво порцеляни опанували й українці. Їхня продукція була не гірша за саксонську.
Чималої слави у 19 столітті зажив Баранівський фарфоровий завод на Житомирщині – найстаріша на теренах України порцелянова мануфактура. Засноване в 1802 році, підприємство переживало часи розквіту й занепаду. Сервізами місцевих художників милувалися російські імператори і європейські естети. Сьогодні про фарфорове виробництво в Баранівці нагадують руїни збудованого вже за радянської доби заводу. А ще унікальний музей порцеляни.
Біла глина, брати Мезери і печатка імператора
Розташований він у будівлі гуртожитку колишнього підприємства. Кількість експонатів музею сягає 7400 одиниць. Це декорований візерунками різноманітний посуд, вази, амфори, скульптури тощо. Переважна їх більшість (95%) – продукція баранівських майстрів. Ручним розписом оздоблені 90% виробів. Краєзнавчий народний музей утримує місцева громада, а завідує ним Тамара Родигіна, яка вже 9 років доглядає за експонатами.
Золоті медалі з Венеції
У 1829 році пан Мезер помер, а фабрику успадкували його сини і племінник. Розквіт мануфактури припав на 1850-і роки. Попитом найбільше користувалися чайний посуд, вази, бокали і десертні набори. Але за кілька десятиліть фабрика занепала. У 1884 році її придбала поміщиця Катерина Грохольська. Минуло ще 11 років, і новий власник підприємства, дипломат і бізнесмен Микола Петрович Грипарі, почав відроджувати порцелянову справу. Разом із декоративної продукцією він випускав також вогнетривку цеглу і каналізаційні труби.
Він механізував виробництво, запросив до себе іноземних майстрів, відправив синів на стажування до Франції в місто Лімож (осередок виготовлення тонкої порцеляни). І знов баранівський фарфор став упізнаваним не лише в Російській імперії, а й за кордоном – у Європі, США, Канаді. В 1910 році продукція заводу отримує золоті медалі на виставці у Венеції. За якістю баранівська порцеляна не поступається світовим зразкам.
Пожежа, яка сталася на підприємстві 1 січня 1914 року, знищила чималу кількість вартісного обладнання. Але не зупинила роботу заводу. Він успішно пережив Першу світову війну, однак не втримався в часи більшовицького перевороту і української революції 1917-1921 років. Родина пана Грипарі емігрувала за кордон, із собою він забрав усю накопичену на складах продукцію і навіть демонтував і вивіз заводське обладнання.
- У 2004 році представники родини Грипарі приїжджали до нас, - говорить Тамара Родигіна. - Вони розповідали про долю свого знаменитого пращура і його нащадків. Це заможні люди, які мешкають у Швейцарії, Франції, Греції і Єгипті. Та жоден із них не став продовжувачем справи Миколи Петровича. Вони показували фотографії колекції баранівського посуду початку 20 століття. Цей посуд у них і досі зберігається. Дуже гарна порцеляна. На жаль, у нашому музеї такої немає.
Подарунок Леніну і доба соцреалізму
За словами пані Тамари, в радянську добу підприємство поновило свою роботу й виготовляло різноманітну продукцію широкого вжитку. Траплялися й ексклюзивні речі, створені на замовлення або в якості подарунків.
- У 1922 році робітники заводу вирішили зробити подарунок Леніну, - пані Тамара зупиняється біля однієї з вітрин. – Це чайний сервіз. Його оригінал у Москві, а тут на вітрині, копія. Справа в тому, що в таких випадках завод виготовляв декілька копій однієї роботи й кращі відбирав для подарунку. Та я б не сказала, що наші чашки й блюдця гірші за ті, що потрапили до Москви. Бачите, який тонкий фарфор і білизна чудова. Цей сервіз розписував відомий художник-кераміст Афанасьєв. Він ще працював при Миколі Грипарі.
Радянський стиль і радянська символіка переважали в роботах довоєнного періоду. Розквіт фарфорового виробництва в тогочасній Україні припав на 1970-1980-ті роки. В УРСР працювало 15 великих фарфорових підприємств. Нині їх маже не лишилося. У 2010 році вже оновлене фарфорове підприємство Баранівки зачинило свої двері робітникам. Відтоді воно не працює. Натомість музей порцеляни, створений у 1952 році, діє. Протягом року його відвідують сотні гостей. Це школярі, студенти, дорослі. Дехто приїздить сюди з далеких країн – Італії, Швеції, Америки, Китаю.
- Мене часто питають, чим фарфор Баранівки відрізняється від фарфору інших заводів? – продовжує Тамара Іванівна. - Скажу, що наше підприємство було не лише найдавнішим, але і найбільшим в Україні. До того ж ми виготовляли надзвичайно широкий асортимент продукції. Завдяки дотриманню технологій баранівський фарфор був безпечний. Я теж працювала на заводі, була керівником живописного цеху, а потім очолювала відділ збуту. І знаю, що в тому китайському посуду, який до нас завозили в 1990-х роках, була багато свинцю й інших шкідливих домішок. Наша глина – найбезпечніша.
На одній із полиць стоїть ваза з фотокерамічним портретом директора заводу Василя Хоменка. Він очолював підприємство з 1964 по 1988 рік. Його заслуга – модернізація виробничих ліній.
Є тут і амфора із зображенням Лесі Українки. Народилася поетеса в Новограді-Волинському, а на Житомирщину приїздила в пошуках натхнення. Гостювала на околиці Баранівки – в Жабрівці. Переповідають, що саме тут Леся Українка і почала створювати «Лісову пісню». Амфору виготовили до 120-річчя з дня народження поетеси. Автором розпису став художник Василь Костенко.
«Якби знайшовся меценат…»
- А ось ця ваза виготовлена в 1956 році до 20 з`їзду КПРС, - розповідає пані Тамара. – Її довезли до Москви, однак дорогою пошкодили й повернули назад. Наші майстри її склеїли, тож тепер вона прикрашає наш музей. Ваза заввишки 2 метри і складається з 3 частин, кожна містить свій малюнок. Приміром, нижня частина розписана сюжетами боротьби слов`ян із кочовиками. Спочатку я гадала, що це відтворення відомих картин, але з`ясувалося, що наші художники давали волю фантазії. Верхня частина вази присвячена перемозі СРСР у Другій Світовій війні.
Про загальну вартість експонатів музею пані Тамара уникає говорити. Відповідає лише, що кожна річ безцінна.
- Чи є робота, яка меня найбільше до душі? Так. Вона найдосконаліша за якістю і декоруванням. Це чайний сервіз, який має українську форму і малюнок – петриківський розпис, поєднаний із поліськими мотивами. Автор форми Микола Назаренко, а розписувала її Зоя Мосійчук. Сервіз вони виготовили в 1957 році. Загалом, у нас чимало виробів оздоблені петриківським розписом. Але цей мистецький витвір єдиний і повторити його дуже складно, - пояснює пані Тамара.
Наприкінці листопада в музеї доволі прохолодно. Тамара Іванівна визнає:
- Коли завод зупинився, музейні приміщення перестали регулярно опалювати. Та я сподіваюся, місцева влада вирішить це питання. Можливо, якби ми зберігали картини, котрі потребують відповідної температури, то й опалення нам швидше б відновили. Наш фарфор не потребує таких умов.
Пані Тамара говорить, що вдома вона й практично всі її земляки користуються посудом саме баранівського підприємства.
- Якби знайшовся меценат, котрий би зважився відродити тут виробництво порцеляни. Хоч ми й розуміємо, що треба починати ледь не з початку. Розбиті цехи, і фахівців уже немає таких… - мріє і водночас журиться завідувачка музею.
Олександр Шульга для tv-news.dp.ua
Музей порцеляни входить до туристичного маршруту Баранівської ОТГ. Його адреса: Житомирська обл., Баранівський р-н, м. Баранівка, вул. Соборна, 50, тел.: (04144) 4-24-65, (04144) 4-24-87.
Цікаві факти:
Порцеляна і фарфор – слова-синоніми. Перше походить з італійської мови, друге – арабської. Загалом це один із видів тонкої кераміки, білий матеріал. Для виготовлення якісної порцеляни використовують сорти білої глини. Порцеляну отримують завдяки обробці сировини високою температурою. Приміром, баранівский фарфор виготовляли у печах з температурою 1360-1380 градусів. У результаті обпалу він набуває білого кольору, стає непроникним для води, напівпрозорим і дзвінким.
Вважається, що вперше порцеляну виготовили майстри Китаю у 620 році. Європейці мають завдячувати появою якісної порцеляни німецьким винахідникам Еренфріду Вальтеру фон Чірнгаузу і Йоганну Фрідріху Бетгеру. Перший був філософом, оптиком і математиком, другий – алхіміком і фальшивомонетником. На початку 18 століття обидва мешкали при дворі саксонського володаря Августа, фактично були його полоненими. Тверду білу порцеляну вони отримали у 1708 році, а вже за 2 роки в саксонському місті Мейсон була заснована перша в Європі фарфорова мануфактура. Варто сказати, що європейці виготовляли порцеляну й раніше, але вона була м`яка і неякісна.
P.S.
Матеріал підготовлений за підсумками прес-туру «Інноваційні реформи для розвитку територій Житомирщини». Він проходив 28-29 листопада 2019 року в рамках проекту Харківського прес-клубу Media Hub Kharkiv за підтримки «Медійної програми в Україні». Програма фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), а виконує її міжнародна організація Internews.
