Перший раз рушник перед ними простеляли їхні батьки, а вдруге – онуки. А сини міцно пов’язали руки рушником, так міцно, аби дожили до діамантового весілля…
Павлоградське подружжя Михайленків відсвяткувало золоте весілля. Відзначали Лідія та Петро цю вагому подію в їхньому житті в Павлоградському відділі реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) з усіма весільними традиціями та атрибутами. «Молодята» стали на весільний рушник, обмінялись обручками, випили келих шампанського та станцювали весільний танок.
«Ви оголошуєтесь золотими ювілярами», – проголошує працівниця РАЦСу та вручає ювілярам повторне свідоцтво про шлюб. Сини низько вклоняються батькам та дякують за їхню турботу й любов.
Лідія Федосіївна Михайленко згадує як все починалось, як познайомилась із хлопцем Петром…
- Це був 1967 рік, я закінчила 11 класів і пішла працювати в електроцех на Хімзаводі. Був Новий рік, ворожіння… І під час однієї зміни зібрались старші жінки та почали розповідати як вони ворожили на судженого. І одна жінка розповіла про те, як вона ворожила – коли прийшла з гуляння, то перед сном поклала під подушку рушник, туалетне мило, гребінець і сказала такі слова: «С кем мне век вековать, того во сне увидать» і приснився її хлопець, котрий потім став її чоловіком. Ну думаю, спробую і я. Раніше я ворожила на імена й постійно витягувала папірець з ім’ям Петро.
Ну от пішла я гуляти, в нас на Хімзаводі в Будинку культури «Ровесник» танці були. Після гулянь прийшла додому, поклала все, як та жінка казала й промовила такі ж слова. І от сниться мені наш провулок з тієї сторони ще була посадка. От вони йдуть між провулком та посадкою – Марина, Павло і хлопець з модною такою зачіскою «йожик», в білій сорочці, рукав закачаний по лікті, в чорних штанах і чорних туфлях. У цей же рік друзі моєї сестри вирішили одружитись і запропонували, щоб я в нареченої була за старшу дружку. А хлопець із модною зачіскою із мого сну, котрого звали Петро, був за старшого дружка зі сторони нареченого. Так ми й познайомились. Він почав ходити до мене. А мене до нього якось не тягнуло. Чи може, ще молода була. Нас було п’ятеро товаришок однакового віку, нам хотілось десь погуляти, на танці піти. Бувало на Хімзаводі танцюємо, а потім біжимо додому, прибігаю, а він стоїть біля двору. А я швидко до хати прошмигну, в ліжко і спати, подивлюсь у вікно – стоїть. Постоїть, постоїть та й піде.
А восени йому прийшла повістка в армію. Він прийшов та запросив мене на проводи. І вже з армії став писати, писав багато – щодень або через день, дуже часто. Служив два роки, а через рік прийшов у відпустку. І якось після тієї відпустки, я вже стала серйозніше до нього ставитись. І вже він мені писав, що відслужить в армії й подамо заяву до РАЦСу. Але він такий дуже сором’язливий був. Ну а потім так і сталось, подали заяву, відгуляли весілля. У мене велика сім’я була, я вже шоста з сім’ї виходила заміж, а після мене ще двоє хлопців було. Обручок у нас не було, уже через рік після весілля купили собі самі.
А через два роки в нас народився перший синочок – Андрійко. Потім народились ще четверо синів. За 50 років спільного життя в нас ніколи не було якихось серйозних сварок. Бувало трохи посперечаємось, але максимум через годину починали розмовляти та все забували. Працювала я на Хімзаводі, заводі Продтоварів, відділі зв’язку та на заводі Хімічного машинобудування. Чоловік теж працював у відділі зв’язку та на Хіммаші водієм. Звідти й пішов на пенсію.
Сьогодні Лідія та Петро Михайленки мають 9 онуків та троє правнучок. А от синів залишилось четверо. У грудні 2014 року під селищем Піски, Донецької області загинув 42-річний командир-мінометник Андрій Михайленко. Він був найстаршим сином Лідії та Петра Михайленків. У Павлограді на честь загиблого бійця названа вулиця (колишня Чапаєва), де він проживав із сім’єю. По завершенню урочистої церемонії в РАЦСі батьки та рідні поклали квіти до пам’ятної дошки загиблим в АТО.
