До 75 - роковин з дня народження Людмили Павлівни Бойко.
«Життя вже не стосуються мене… Не рипнуть двері… Мене нема… Лишилася душа, яка вже відпливла за течією… Кому вона потрібна, окрім Бога?»
«Плаче дощик над вербою, і за всіма, кого нема…. Але час не загоює і, ніколи не загоїть ран сердечних…»
« Ти не пішла, ти просто вийшла.
Кожна мить страждає і щемить,
І кожна ніч, як неспокійна сповідь…
І, ось, життя людське – найвищий дар небес!»
Нині, віднайти Людину серед людей дуже важко! Культурна особистість (я не соромлюсь цього слова) – це моя рідненька сестричка. Адже йдеться про Людмилу Павлівну Бойко.
Вже напривеликий, напривеликий жаль (всюди і завжди повторюю ці слова) крокує по цій землі, ось ця, сьома річниця, як не стало моєї сестрички. Рух не зупиняється ні на мить. А серце щемить, серце плаче, бо воно все пам’ятає, абсолютно все, як було при житті Людочки... Вона для мене найрідніша із моїх сестер, бо з нею останні роки ми жили разом.
Ми разом ходили за адресами, вже стареньких, павлоградців. Вона ретельно і дуже чітко запитувала про все минуле їхнє життя. А воно було дуже цікавим і неповторним…
Хочу нагадати народження Людочки. Пам’ятаю, добре пам’ятаю, як мамочка була ще вагітною останньою своєю донечкою, і, вже тоді вона почувала себе кепсько. Мені тоді було тільки дев’ять років, але пригадую, як мамочці в той час було дуже важко (до неї вже прийшло серйозне захворювання), вона якось ногу тягнула (тільки нам, дітям, не могла вона всього розповісти). Приїхала до нас сестра мамина, щоб допомогти, доглянути. І ось викликали «швидку карету», повезли в лікарню. Тьотя Ніна кожного дня була у мами. Нарешті народилася наша Людочка … у великих муках.
Коли маму привезли додому з немовлятком, то з ліжка матусенька вже не піднялася. Хвороба її підкошувала (батько в той час був на курсах підвищення кваліфікації в Москві). Навіть викликали літаком професора із Дніпропетровська ( ми жили у місті Красноармійськ Донецької обл.), який на жаль не допоміг. Мамочка померла… , їй було всього 41 рік, а Людочці 1,5 місяці. Людочку виходжували так, як могли. Сусідка терла моркву, потім у марлю і приносила, щоб смоктала сік.
Через рік почалася війна у 1941 році, окупація, німці… У батька була броня ( виховував четверо дітей) і він залишився з нами. Вже при окупації, якось ми, діти, ( і Людмила з нами) були за ворітьми, на вулиці, дивилися на дорогу. І раптом вискакує німецька машина, не з того боку, куди б треба було. Назустріч їй їхала велика гарба сіна, кіньми. І, ось, ця машина (крилом колеса) зачіпає Людочку по голові! Боже, всі порозбігалися, а я до Люди, підняла її, а у неї вся голова закривавлена !!! Я занесла її у двір, та до корит, що стояли під стріхою з дощовою водою. Вибігає тато з хати, та до мене. Ось забігає у двір той німецький офіцер з тієї машини і з криком німецькою мовою (тато зрозумів, так, як знав німецьку) сказавши: «Чого ваші діти бігають по вулиці, як собаки?», запропонував своєю машиною відвезти Людочку у медпункт. Обв’язали якось голівоньку Люді і тато поїхав з нею. Потім, через деякий час, повертається тато з Людочкою – повністю голова обмотана бинтом. А далі…, старша сестра Лада кожного дня носила Людочку на перев’язку. Впродовж якогось часу, я не пам’ятаю, але Людочка довгенько лежала з обмотаною головою у своєму ліжку. Мабуть Господь Бог допоміг одужати. Рана була (це зрозуміло) неглибокою і Людочка вижила, але шрам лишився на все її життя, як відбиток тієї страшної війни.
Після закінчення гітлерівської окупації, стався страшенний ГОЛОД! Як бідувала наша сім’я, цього неможливо на папері, взагалі, описати. Кожен, як тільки міг, виживав по - своєму. Це був 1947 рік!
Людочка пішла в перший клас, (говорила, що на перерві давали по шматочку темного хліба, який був посипаний цукром). В нашій сім’ї вже була нерідна мати, яка з нашою допомогою навела порядок в будинку (було 5 кімнат), смачно готувала їжу. При ній Людочка пішла в школу і закінчила 10 класів.
Жага до знань була феноменальною! А як багато вона читала, починаючи з першого класу. Книжок було багато, але батько їй давав спеціальну літературу. Все таки Люда, не звертаючи ні на що, читала все підряд, та ще з таким захватом! Вона «ковтала» ці книжки одну за одною, не могла відірватися! Вчилася добре, не потребувала ніякої допомоги.
Тато дуже добре знав вищу математику – для нього це було, як лузати насіння. А в школі всі вчителі говорили: «Люда, как ты похожа на свою маму». Мамочка наша теж вчителювала. Перший рік після школи не поступила (Харківський театральний). Прийшлося дома шукати роботу — де тільки вона не працювала! Потім, потрапилаа аж до «Північної пальміри», складала екзамен до Ленінградського університету, теж не пройшла. Вчилася на підготовчих курсах (знайшлися добрі люди, які допомогли з житлом), після яких, вже через рік поступила, нарешті, туди ж, на філологічний факультет. Вчилася дуже серйозно і настирливо. Абсолютно все цікавило, за все хапалася. Але вийшло так, що прийшло заміжжя – з людиною, із якою разом вчилася в школі. Народила двійню (передчасно), з яких один хлопчик помер, після невідкладної операції. Залишився в живих Тарасик, з яким прийшлося ще лежати в другому приміщенні (для недоношених) цілий місяць! Після цього «академічна відпустка» на рік.
Приїхала додому в Україну. Потім далі продовжувала навчання в університеті, а синочок був у свекрухи. В 1966 році закінчує університет, диплом дають вільний, так як до того часу наш тато залишився сам у будинку. Нерідна мати прожила в нашій сім’ї 17 років. Люда працює в школі в нашому Красноармійську, але, але… заворожив Ленінград своєю красою і надзвичайною культурою. Декілька разів намагалася перебратися до «північного дива», але даремно…. Ні про яку прописку неможливо було говорити.
Повернулася до синочка, у Костянтинівку, працювала в школі. А батько за цей час продав будинок і був вже в Павлограді у старшої дочки. Але буквально за рік одержав квартиру у кооперативному будинку. Через рік - півтора я, а потім і Люда з сином (подружжя розпалося) переїхали до батька. Людочка влаштовується в ДК «Ровесник» художнім керівником. Нелегко було опановувати нове місце роботи і працювати з людьми. Через деякий час Людмила Павлівна вже працює у школі №3, далі у вечірці і, нарешті, її запросили у музей – науковим співробітником. Людмила Павлівна віддала павлоградському музею 24 роки плідної праці і, на жаль, розраховується з роботи через підступну хворобу.
Моя ріднесенька сестричка, як же ж потьмарило, як розтоптало тебе життя…
Чому так сталося, чого відірвано від нас тебе? За що? За той розум, як ні у кого, за твоє далеке бачення, що робиться на цій землі, за глибокі знання твої? А як ти переймалася за відродження козацтва! Скільки втілено твоїх знань було в життя! Людочка була неординарною людиною, з великої літери! Тобою пишалися, тобою жили, не відчуваючи ще того жахливого горя, яке навшпиньках, але твердо підсувалося зі страшною невиліковною хворобою. Цього ти не хотіла, трималася, як могла. Скільки було дуже цікавих знань, неймовірних відкриттів! Всього охопити неможливо. Треба було її бачити і
чути. Але, на жаль…
Недарма, зустрівши мене на вулиці Тетяна Новікова (попередньо вона очолювала відділ культури у Міськвиконкомі) сказала:
«Людмила Павловна – это же энциклопедия всего Павлограда!».
З яким болем це було сказано. З нею було цікаво розмовляти, абсолютно на всі теми! Велич знань було перевершено! Мабуть дано було від Бога?! Але, безумовно, взято було і від батька. Він теж був «енциклопедією» в нашій сім’ї.
Скільки було задумів щось зробити, щось показати, стосовно музейної роботи. Ось і співробітниця музею сказала: «На ній все трималося!». І це, дійсно, було так. У неї було безліч задумів! Глибока душа високого злету! Вона була і залишалась духовно освіченою, висококультурною, чемною інтелігенткою! Спливає, на превеликий жаль, уже сьома річниця (а як сперечалася, як не хотіла відпускати Людочку сурова, страшна зима з великим снігом, морозом і вітром), як покинула, сестричка, усіх нас..
Дуже швидко пролетів час, який віддаляє нас від Людочки. Як мені безмежно тяжко… Скільки горя, скільки страждань… А сестричка, все рівно, весь час переді мною, я її відчуваю і, навіть чую її голос. Рідні не вмирають, вони навіки залишаються в твоєму серці, як нестерпно боляче, якась сила здатна забрати життя, але з пам’яті рідних – ніколи!
Ось, що почула телефоном від найкращої університетської подруги із Санкт-Петербурга, від Галі Гаврилової. Що встигла записати, тією мовою і пишу:
«Люда – это высокообразованная личность! Она многое взяла из университета, учась на филологическом факультете! Находясь несколько лет в Ленинграде, познала нравы, быт поколений прошлого, она многое впитала в себя, все то, что окружало. Навсегда в ней остался европейский уровень жизни, несмотря на то, что она коренная украинка! Людочка никогда не забывала свою Украину (какие только не приезжали концерты с Украины: и солисты, и танцоры, и хоровое пение), она с большой эмоцией приглашала всех нас пойти посмотреть, а у самой были слезы на глазах. А как она гордилась своим отцом, который до безумия любил свой язык! С Людой всегда было очень интересно говорить на любые темы (она многое знала и, познала). Какая она была молодчина, во всем! Я не перестаю помнить все время, думать о ней, такой, какой она была замечательной! Никогда, никогда мы, ленинградские подруги по университету, не забудем нашу Людочку».
Ось, 23 серпня, цього 2015 року було б моїй сестричці 75 років…, але, хтось велів розпорядитися над її долею і, так невчасно, так рано забрав мою Людочку від нас. Та, чи згадає хтось (а на прощання з Людмилою Павлівною прийшло дуже багато павлоградців, тоді, у сувору, холодну, з вітром зиму 3 січня 2009 року)? Двері були відчинені і у коридор нашого другого поверху і на вулицю, з під’їзду, теж були відчинені, так, як люди не поміщалися в кімнаті, де стояла труна. Погода страшенно лютувала, вона не хотіла віддавати нашу Людочку.
Було дуже холодно, страшенний вітрюган, а машини з похоронного бюро все не було і не було, люди позамерзали і потихеньку почали розходитися. Винесли труну з Людочкою, нарешті приїхав транспорт. Поїхали люди автобусом на цвинтар і приїхало їх чималенько.. Прощання, прощання, прощання…. Багато знатних, добрих людей сказали пам’ятні, заслужені відгуки про Людмилу Павлівну. Всі прощалися і згадували, згадували… Поховали мою сестричку коло могили нашого батька.
А, ось тепер, в цьому році, коли вже надходить сьома річниця, відтоді,як її не стало…, та чи згадає хто, та чи покладе квіти до могили моєї сестрички?
Хочу окремо згадати Люлька Георгія Івановича. Ніхто, як Люлько так не оцінив заслуги моєї сестрички і взявся написати книгу про Людмилу Павлівну разом з дружиною під назвою «Стежками долі». Хвала і честь йому за це.
Яка скорботна туга залишилась і залишається… Дійсно, написав Андрій Коцюбинський, що вона із плеяди зірок, які, ніколи, «не згаснуть!».
Бойко Віта Павлівна
Фото із сімейного альбому родини Людмили Бойко
