Павлоград відсвяткував 235-й день народження
Датою заснування міста вважається час отримання статуса міста (1784 рік). Проте заселення міста почалось задовго до цієї дати. Наш край має набагато давнішу, козацьку історію. Про все це далі в інтерв’ю з краєзнавцем Юрієм Ляшенком.
Юрій в минулому науковий співробітник Павлоградського історико-краєзнавчого музею, на тепер ― викладач історії в загальноосвітній школі с. Кочережки. Він також є автором проєкту по відкриттю інтерактивного музею в с. Кочережки.
- Який слід в історії нашого краю залишили народи, котрі населяли цю територію, як вплинули на нашу культуру, світогляд?
- Згадаймо ранній період, прекрасний світ кочівників. Вони принесли зовсім інший світогляд. Це курганний світогляд. Світогляд того, що є світ поза межами села, не плоский світ, а об’ємний. Це близько 12 різних культур. Це ті кургани, котрі дійшли до наших днів. По-перше, культура вершників, використання коней, багато різних обрядів, звичаїв. Ці звичаї, скоріш за все, залишились у пам’ятках, які називають Майдани. Це могли бути святилища. Скоріш за все, що це так і було. Культура кочівників залишила чимало цікавих фактів, які свідчать про спосіб життя кочових народів, про те, чим вони займались. Наприклад, в одному кургані можна знайти 12-15 різних поховань ― від первісних до козацьких. Далі період скіфів, сарматів, світ половців. Величезний світ, багатий половецькими бабами, які залишались тут до наших днів. Письменник, філософ Зотов, коли подорожував, то писав у своїх спогадах, що стояли істукани ― «женския и мужския». Вони виконували роль спеціальних вказівників для мандрівників.
- Наш край ще називають козацьким краєм. Як зароджувалось козацтво на цій території, що цьому посприяло?
- Постійних поселень тут було мало. Десь у 14 ст. ця територія фігурує в літописах, як «Дике поле». Дике ― значить не заселене. І Яворницький та багато інших істориків згадують про те, що тут існували такі люди, які називались бродниками. Вони бродили з місця на місце, служили татарам, і руським князям в період Київської Русі. Пізніше, десь починаючи з кінця 14 початку 15 ст. з’являються так звані уходники. Це ті люди, котрі йшли в «уходи». Уход ― це спеціальний своєрідний промисел. З ранньої весни жителі міст виїжджали в степ, поле випасали там худобу, виловлювали рибу, солили її, а потім вже восени повертались назад. Це окрема категорія людей, своєрідні купці, які займались торгівлею. Окрім бродників та уходників проживала на нашій території ще одна категорія людей ― монахи. Чому так сталось? Після того, як Крим став васалом Османської імперії, там було дуже велике протистояння між мусульманським та християнським світом. Константинополь на той час являвся центром православ’я. Він не завжди був вигідний султанату турецькому, тому частина монахів, які жили в Криму, стали переселялись сюди. Це була база для запорізьких козаків. Ця територія з літопису Київської Русі фігурує як Голубий ліс. Це наш сучасний Самарський ліс. Вона ніколи не була чітко визначена межами. І от з цих людей з’являються саме ті, які стають захисниками оцих «крисів», тобто кордонів. Називаються вони козаки. Починаючи десь з кінця 15 ст. формується козацький стан. Стан, який не являється ні селянським, бо він не обробляє землю, ні феодальним, бо в нього немає феоди, землі немає, якою б він володів.
- Чим займались козаки на території нашого краю?
- Наша місцевість, «Самарь» називалась, дуже багата була і на хутро, і на рибу, і на все інше. Тут проходили давні «Святі шляхи». Через ліс дуже важко було йти, степом теж важко, він постійно заростає, тому, в основному, використовувались річки. Це зараз Самара та Вовча мілкі річки, а на той час це були дуже повноводні ріки. Існував Таємний водний шлях. Цей шлях знали козаки, вони контролювали перевезення по ньому. Козаки ставили таку маленьку фортецю в тих місцях, де можна було переїздити через річку та збирали мито. Таких перевозів було не багато, всього вісім через Самару, серед них і Кочерезький перевіз. І тут, де Павлоград теж був перевіз. Тобто перевіз ― це був своєрідний пункт контролю. Таємний шлях пов'язаний не лише з торгівлею, а й війною.
- Козаки контролювали лише водний шлях?
- Ні, не лише. Тоді вже починав зароджуватись чумацький промисел і вони контролювали цю справу теж. У який спосіб? За пустий віз платилась одна копійка, за повний ― один карбованець. На той час це було багато. Яворницький пише про те, що коли ці каравани супроводжували козаки, то платився ралець і давали харчі для супровідників. Їхало 5-10 козаків, щоб ніхто не напав у полі. Окрім того, через нашу територію проходила частина Моравського шляху. Козаки використовували тут уже інший спосіб. На тих місцях, де були Майдани, кургани скіфські, вони там ставили спеціальні вежі, щоб видно було як пересувається супротивник і щоб можна було контролювати частину території.
- Ви говорили про те, що чималу групу людей, котрі населяли цю територію, становили монахи, чи можемо зараз бачити сліди їхнього тут перебування ?
- Монахи в основному будували свої скити там, де були перевози. Проте контролювались всі перевози не монахами, а козаками. Тобто це було місце, де можна було молитись, водночас ― це було місце, де проводжали в путь купців, подорожніх і т.п. Перший монастир був на Сергієвому острові, неподалік від Орлівщини. І тому скит називається Сергієв скит, наприклад у Кочережках. Відомо, що там жило 20 монахів і 20 козаків. На сьогодні в Кочережках є жіночий скит. Він знаходиться за 500 метрів від того місця, де був старий скит. До цього часу зберігся Свято-Миколаївський пустельний Самарський монастир, що на Орлівщині. Більша частина землі Самарського лісу належала монастирям.
- Тобто торгівля, військовий промисел і плюс до того життя монахів стало початком заселення цього краю?
- Так, потихеньку почали заселятись. Уявіть собі, козак уже досяг солідного віку, ким він стає? Він стає бабієм, гречкосієм… так його називали. Йому можна або залишитись в Січі, або піти в монастир. В Січі їх там небагато залишалось. Залишали в основному старійшин. Бабій це той, хто вирішив одружитись. Вони засновували своє маленьке поселення ― бурдюки. Засновувались також зимівники, за сучасними поняттями ― це велике фермерське господарство. Були також і козацькі зимівники. Нерідко козаки використовували вільнонайману робочу силу ― пахолки. Вони їздили по містах, одягали красиві шаровари, сорочки, роздавали червінці в шинках і запрошували на роботу. Приїздили молоді хлопці, інколи навіть із сім’ями та поселялись тут. В архіві Запорізької Січі є опис тих, хто оселився на Вовчій, Самарі. І що цікаво, коли читаєш цей опис, то бачиш, що були тут не тільки запорожці, були також донці (донські козаки), сиділи старовіри, старообрядці. Тут багато дуже старообрядців було, скоріш за все, що скити ― це були ще старообрядницькі. Десь у середині 17 ст. у самого Сірка був великий зимівник. Зараз це м. Мерефа, Харківської області. Наш Самарський ліс теж був пов’язаний із Сірком ― він тут ставив свої вулики, займався бортництвом. Самарська паланка вважалась найбільш бажаною для старшин козацьких. Коли вони взимку тягнули жереб, то кому діставалась Самарська паланка, то вони дуже раділи з того, що можна було взяти собі більше багатства з цієї землі. І тому, тут з’являються уже постійні поселення. Козацькі поселення були в основному біля скитів. І уже десь починаючи з 18 століття, відбувається чітке формування касти заможних запорожців і вони осідають тут. Зимівники стають їхніми маєтками, так званими родовими гніздами. Отака еволюція йшла.
- Проти кого воювали козаки? Хто хотів загарбати цю територію?
- Ця багата земля була ласим шматком і для Речі Посполитої, і для Османської та Російської імперії. В 1711 році російські війська входять сюди та знищують всі слободи. Я намагався знайти чому це все відбувалось. Виявляється, був спеціальний договір між Османською імперією та російським урядом. За цим договором ця територія татарська вважалась. І цілих 100 з хвостиком років ці землі належали татарам, хоча татар, як таких, тут мало жило. З 1709 по 1734 рік ці землі між татарами та козаками постійно ділились. І навіть на декотрих картах позначено, що недалеко стояла мечеть. Це приблизно між Петропавлівським та Павлоградським районом. Історик Дмитро Яворницький згадує про те, що коли була засуха, то козаки пускали татар худобу випасати. Тобто воювали, воювали, а потім дозволяли розв’язувати господарські проблеми.
- Козаки жили звичаєвим правом. Які були звичаї?
- У козаків була своєрідна організація. Цікава організація. Ну от, скажімо, сучасний Євромайдан якщо брати 2014 року, то, приблизно, така організація була в козацтві. Це як держава була, але не було свого права, звичаєве право було, по звичаю все робилось. Наприклад, був такий звичай, карного злочинця, за важкий злочин, убивство наприклад, живцем закопували в могилу. Але якщо він хотів попрощатись з батьками, то козаки везли його до матері. Але якщо на шляху зустрічалась дівчина та казала, що хоче вийти за нього заміж, то злочинця відпускали. Його поселяли там, де вказував кіш. Все життя він повинен був давати податок у вигляді продовольства на Січ. Повернутись назад в козаки він уже ніколи не міг. Лише, коли була скрута, особлива потреба, то вони могли забрати цих людей. До речі, якщо брати татарський період, то татари теж використовували запорожців. Вони навіть на Лемківську Січ брали з собою запорожців місцевих, які йшли нападали на своїх же козаків. І таке було. Тобто історія вона багатогранна, не можна бачити її однобоко. І можна вихопити частину з цієї історії та трактувати по-іншому, як кому вигідно. Люди повинні знати історію рідного краю, адже патріот це не той, що викрикує гасла, то одягає вишиванку, а той хто цінує ту землю, де він живе, знає історію свого краю.
Бесідувала Тетяна Верба
