Я – «дитина Донбасу»...
Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення російської армади на територію України, з уст багатьох людей усе частіше почало зриватися тривожне слово «війна».
Втім найуважніші з них за найменшої нагоди слушно нагадували собі й іншим, що в Україні війна розпочалася дещо раніше – 2014 року.
Коли мене питають, що ти ніколи не вибачиш окупантові, я з легкістю відповім, зламане дитинство. Я згоден, багатьом людям у цей час дісталося немало, але й про себе забувати не варто. Я – «дитина Донбасу», так звуть дітей, які виїхали з Донбасу ще у 14-му році. Переказувати свою історію у цьому творі я не буду, але декілька слів скажу.
Народився у місті Горлівка, Донецька область. Я був звичайною дитиною, виріс там, ходив до садочка теж там, але коли я пішов до 3-го класу почалася клята війна, вибачте за слово. Я пам’ятаю ці дні, як страшний сон і ніколи не забуду, лежачи вночі питати у мами: «А ми завтра прокинемося?».
Я згадую, як під вікнами бачив ракети і РСЗО, як вони розриваються, як горять поля, я бачив все це на власні очі, бачив як знищують моє рідне місто, де я виріс і народився.
Невдовзі ми переїхали до Павлограда, де почали нове життя, але все ще вірили у наші Збройні сили, що вони зможуть знищити ворога, але на той час наша армія була недостатньо сильною.
Мої дідусі, бабусі залишилися там, я телефоную їм кожен день, і вони розповідають, що там відбувається зараз, страшно уявити, ці нелюди стирають місто з лиця землі. Одне можна сказати впевнено, у Горлівку я вже не повернуся ніколи, це місто майже повністю знищили, не залишивши жодного фрагмента гарної пам’яті в моїй голові, крім тієї страшної ночі.
Я не забуду, а тим паче не пробачу це Росії ніколи, і вірю, що наші ЗСУ повністю знищать нашого ворога і покарають їх, за ті злочини, які вони здійснили проти всіх українців і, головне, дітей!
Андрій, старшокласник ліцею №1 м. Павлоград
