«Для моєї мами на все життя перший делікатес – це вареники з сиром. Я пам’ятаю, що вона не могла їх наїстись», – розповідає Любов Троценко, мешканка с. Межиріч, Павлоградського району.
Вона не пережила голодомор, але добре знає історію життя своєї родини.
…Мій дід Павло прийняв революцію. Він був дуже гарний селянин , заможний селянин із Булахівки. Він був кращим кулеметником Щорсівського полку. Якось був вирішальний момент, багато білогвардійців на них сунуло. Злякався візник і почав повертати коней назад, а дід вдарив його в обличчя : «Я тобі сказав вперед! Подивись скільки позаду нас?».
І тут візник повертає коней і летять на білогвардійців. І за ними бійці. Бій було виграно. Отакий був мій дід Павло геройський. Але коли наступив 33-й і пішла колективізація, дід сказав, що не за те ми боролися , не туди повертає політика. На нього говорили «Червоний партизан». Його почесно включили в комітет по розкуркулювання.
І заходять якось у двір, а там живе його друг дитинства. А дід знає, що там багато дітей і немає багатства. Починають виносити все на вози, запряжені кіньми цього селянина. Складають зерно, селянин мало не втрачає свідомість: «Я нажив, я працював, за що ви забираєте все у мене. Це нажите моєю працею». Дружина лежить непритомна. Дітей виводять на вулицю. Відправлятимуть до Сибіру. І дід не витримує і каже: «Це грабунок. Хіба це розкуркулення? Кого ж ви грабуєте? ». А потім стукнув хвірткою і виходить із двору, а йому кажуть, що мовляв із тобою трійка розбереться.
Щоб людину розстріляти при їздили троє людей і вирішували розстріляти чи виселити в Сибір. І увечері сідають вечеряти – хтось шкребеться у шибку: «Тікай, бо завтра за тобою трійка прийде».
У них була пара коней і пара волів, свиня. Землі у них не було. Вони наймались. Вони вирізають все це і ховають сало у колодязь. Це вже був 32-й рік. Покликали молю маму. Їй було 12 років і кажуть: «Дивися доцю, ось мама буде отак спускатись, міцно тримай мотузку, бо якщо ти впустиш, то мама втопиться у колодязі». Потім бабуся мотнулась туди сюди, кукурудзу повтикала у стріху, сушені фрукти, буряки позакопували. За ніч упорались. І на ранок дідусь взяв який харч і на Донбас.
І бабуся із трьома дітками на руках зберегла усе і всіх . Найменшій Дусі було тоді 3 роки, мамі було 13 років, а Федя на 5 років молодший. Бабуся вночі полізе дістане зі схованки бурячок, лободу січану, розгорне жар , дістане чавун. То був великий делікатес. Вікна міцно позатикала, щоб ніхто не побачив жаринок у печі. І одного разу тільки поставила горнятко і раптом стук у двері. «Открой тетка, а то дверь выламаем». Вони попобачили, що дим через комин. Мама похолола, всі перелякались. А вони кажуть: «Есть хочется, думаете только вы голодные, мы тоже кушать хотим». Мама віддала їм горщик , вони все з’їли , а діти лягли голодні.
Вона розповідала також, що її постійно снився один і той же сон – що на неї падає макітра із варениками.
«У мене завжди була напівдрімота. Я тільки закриваю очі – а там вареники і от вони на мене сунуть», – вона мені про це розповідала, коли я була у 7 класі і мені тоді було смішно. Зараз, коли я про це розповідаю, то я плачу. Бо я це уже пропустила через серце і душу.
А навесні 33-го повернувся дідусь. То було страшне повернення. Бабуся голосила:
«Павло та ти ж на смерть повернувся, та вони ж скільки разів приходили. А я стану та кричу – де ви поділи мого чоловіка? Ви мене запитуєте? А я вас хоч запитати куди поділи мого чоловіка?».
І коли вони отримували таку рішучу відсіч, то дійсно вірили, що десь Павло Бортенко пропав. А приходили не раз і не два.
Бабуся зустрічала діда у сінях, а він перше , що зробив – дістав із пазухи хліба.
«Ми той аромат вдихали. Ми боялись його з’їсти, ми передавали один одному і нюхали, дихали ним, вдихали аромат хліба. Тоді бабуся розрізала на малесенькі шматочки і давала нам більше тижня як цукерки по шматочку. І ми показували – Марійко ти вже з’їла? А в мене ще під язиком, я смокчу», – розповідала моя мама.
А потім коли мені не раз говорили, що мовляв який там голодомор... Говорили ті , хто не знав голоду. Це холуї, які сиділи при владі і отримували гарні пайки. Цю жахливу сторінку теж хотіли викинути з історії… Раніше ця тема була закрита. Про неї не розповідали учням у школі, ні студентам. Вшановувати пам’ять загиблих під час голодоморів почали не так давно.
Лише 10 років тому в Павлограді встановлено пам’ятний знак жертвам Голодоморів.
Розповідь записала Тетяна Верба
