Її, 16-річну дівчину, визнали «ворогом народу» і відправили до Сибіру …на довічне поселення
Сьогодні в Україні вшановують пам’ять жертв політичних репресій. Їх кількість неможливо підрахувати – це неймовірні цифри. Деякі фахівці вважають, що за період від початку 1920-х і до кінця 1980-х років, тобто за час правління більшовицько-комуністичного режиму, в Україні було заарештовано майже півтора мільйона осіб (із них понад 50% - українці). Величезну кількість із них було розстріляно, всі інші пройшли тюрми, заслання, вислання, каторгу, табори, примусово побували в психіатричних закладах.
Зіновія Тимочко-Землянська останні 49 років проживає в Павлограді. 21 рік працювала викладачем в музичній школі міста. І мало хто знав, що минуле життєрадісної викладачки далеко не радісне – в 16-річному віці вона стала «ворогом народу» і отримала вирок «довічне поселення в Сибіру». Про що сьогодні згадує Зіновія Степанівна, як вдалось вижити, зберегти стійкість духу та оптимізм ..
- Народилась я 9 липня 1931 року на території Краківського воєводства, м. Перемишль (раніше територія України). У нас була велика, заможна родина, п’ятеро дітей: Леся, Ірена, Зеня, Мирослав, Теодозій. Батько, Степан Тимочко, був дуже грамотний чоловік, закінчив гімназію, прекрасно знав німецьку, польську, українську мову. Був головою Українського комітету в Перемишлі, мама очолювала об’єднання українських жінок. Ми мали чимало землі, навіть винаймали працівників для роботи в полі. Позолочені ікони в залі висіли.
Одного разу прийшли якісь люди, партизанами назвались. Кажуть, нам сказали, що тут живуть куркулі. Зайшли в залу, зірвали зі стіни всі ті портрети, ікони. На ікону Ісуса Христа став ногами та чечітку відбиває. І до батька: «Ну что же твой Бог ничего мне не делает? » А мама дуже хвилювалась, що батько не стерпить, буде страшне, розстріляють всіх на місці … Ось такою була наша зустріч із представниками радянської влади.
Мій дід, Теодор Панькевич, був відомим громадським діячем. Разом з Іваном Франком їздив по селах та містах і примушував поляків відкривати українські школи. Всі члени нашої великої родини були щирими патріотами України.
Тоді до Сибіру висилали всю інтелігенцію, під депортацію потрапили 7 областей Західної України. Тисячі потягів із Львівської, Франківської, тоді Дрогобицька, Тернопільської, Рівненської областей...
Був жовтень 1947 року. Ми, діти, мали їхати з Перемишля в Москву прославляти Сталіна.
Ой, чи чуєш, Дніпре, ой чи бачиш сивий, як орла орлиця посила в політ.
Виряджає сина, вільна Україна у Москву до Сталіна передать привіт…
Моя старша сестра Леся була солісткою. А коли сказали, що в Москву треба їхати, то вона каже, що я не поїду. Тата посадили, тато сидить в тюрмі, тому вона не захотіла їхати. Батька посадили у 1946 році. За що посадили? Нікому нічого не розповідали.
Ми пішли до школи із зошитами, книжками… Аж тут приїздить вантажна машина. Нас заштовхали на кузов…Ми всі стояли там на колінах, щоб не попадати. Ішов дощ з мокрим снігом, бо завжди, коли якесь горе трапляється, то природа сумує. Страшенний холод був. А ми роздягнені, роззуті, пальтечка тоненькі. А мама де? Де наша мама? Діти кричать. І матерів позабирали, їх везли підводами. І нашу маму теж. Нічого з собою не брали. На збори давали 15 хвилин.
Перед тим, як нас мали забрати, вночі прийшла попадя та сказала, що за вами прийдуть, в Сибір відправлять, треба взяти гроші, золото, долари. Мама каже, що мої долари ― це моя земля, пасіка та все, що у нас було.
Привезли нас на станцію Мостиська. Стоять вагони загратовані… Всього 108 вагонів. Нас повантажили … ті з Дрогобича, ті з Тернополя, Перемишля, Львова…діти, дорослі. Ми страшенно хотіли їсти.
Нас везли на заслання, бо сказали, що ми вороги народу. Брали тільки тих, хто був активістом, розумним, освіченим, патріотом. І ми ― голі, босі, голодні ― їхали три тижні, без води, без світла, без туалету. Це вже було після Покрови. Були товарні вагони з гратами. Всі їхали стоячи, спали теж стоячи. Раз на добу відчинялись двері, щоб сходили в туалет. Ніхто не втікав, бо втікати було нікуди. В одного хлопця випадково залишилась сокира, якось охорона не помітила, то чоловіки вирубали у підлозі вагона такий трикутник і ми туди ходили в туалет.
Привезли нас в Кемеровську область, місто Прокоф’євськ. Жили ми там в залізничному депо, спали на збитих нашвидкуруч нарах у два яруси. Тут же паровози їздять, двері відкриті, страшенний холод, і ми, 108 чоловік, в куточку тулились, щоб не замерзнути. Нас посилали на різні роботи. Працювали також в нічну зміну на механічному заводі, для шахт виливали різне обладнання.
Харчувались ми по спеціальних карточках. Але тоді ми хоч бачили хліб. А потім всю ніч у черзі за хлібом стояли, а коли відкривають магазин, то молодики на дах вилазять, кожному на шию сяде, той впав ― хліб забрали, і нічого не зробиш, міліція ніяк не реагувала. Будинків тоді там не було, лише землянки, бо кругом шахти й не дозволяли фундамент копати.
Мій батько на той час сидів у спецтаборі, де Чорновіл сидів, Левко Лук’яненко. Він там був 6 років. Чого помер? Коли приїхали чоловіки з тюрми, ми запитали, що сталось із татом? Чому він помер? Хлопець, що там теж сидів, розказував, що тато настільки вів там у таборі активну роботу. Хор організовував, різні вистави українські, підтримував весь час бойовий дух. А після того, як його викликали на «розмови», приходив дуже сумний та немічний. І потім він сказав, що у нього були відбиті нирки. Його просто вбили. Ми вже були в Сибіру, він нам писав листи, а тут немає ніякої вісточки. Ми пішли в міський комітет дізнатись, що сталось і нам сказали, що на самого Миколая ваш батько помер. А мені та сестрі перед тим сниться батько, начебто ми в раю – підходить тато й каже, діти що ви тут робите? А я кажу, ми вас шукаємо всюди, а вас немає. А він каже верніться додому до мами, я більше до вас ніколи не вернусь. Де його кості ми й досі не знаємо…
Старший брат, Мирослав, отримав 10 років ув’язнення, був висланий у Воркуту, молодший брат, Теодозій, був на засланні на Колимі, сестра Ірена була засуджена на смерть. Але вона постійно писала листи президенту Польщі про те, що робиться в тюрмах, що тут сидять патріоти, полячки. Її дуже били, приносять з допитів в мішку, закривавлену всю. Їй вдалось вижити, проте перебувати в Україні було небезпечно, тому вона вимушена була мігрувати в Америку. Там Ірена написала книгу про все, що з нами відбувалось. Презентація книги відбулась в Америці. В Радянському Союзі тоді говорити про це було небезпечно. І лише при Ющенку вона попросилась на батьківщину, літак привіз в Європу всіх мігрантів, котрі хотіли повернутись додому. У Львові сестра померла, там поховали її, Лесю та маму.
В Сибіру я прожила 16 років, із них 9 років ― то були нари в Кемеровській області. Ми з сестрою Лесею, коли ще жили в Перемишлі, дуже любили співати, брали участь в різних творчих заходах. І тут, на засланні, згодом почали організувати різні гуртки художньої самодіяльності. І коли приходимо з роботи, то біжимо з сестрою виступати в клубі. Як тільки приїздить якась комісія з Москви, то начальство кричить, щоб співали сестри Тимочко.
А тут приїхали з Кемерово відбирати співаків для навчання в музичному училищі, нам із сестрою запропонували поїхати навчатись. А ми кажемо, що не поїдемо, бо з нами мама. А потім нам сказали, що ми вороги народу, а там немає комендатури, щоб відмічатись. Але все-таки я наполягла на своєму, бо дуже хотіла вчитись. Сестра уже вийшла заміж і залишилась із мамою. Це був 1956 рік. Я зібрала валізи та поїхала в Кемерово. Вони мені акорди грають, а я кажу, що нас такого не вчили. «Так что ты умеешь?» А я давай співати:«Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…». Музичної освіти в мене ніякої не було. Був лише музичний слух та голос. І мене прийняли, стипендію дали. Там дуже добре до мене відносились. Диплом виданий на Зінаїду Тимочко, бо сказали, що такого імені, Зіновія, немає. Мій брат Теодозій, а написали Федір, бо такого Теодозія, мовляв, теж немає
Після закінчення училища, працювала 3 роки в Прокоф’євській музичній школі. Там у мене були прекрасні учні, котрих я і досі пам’ятаю.
А далі вирішила поступати до Львівської консерваторії. Але ж у паспорті відмітка «на довічне поселення в Сибірі». Начальник КДБ доньку привів в музичну школу й каже, що у вас може бути неприємність, вас заберуть. А тоді потяги зі Львова в табір весь час привозили людей.
Проте до Львова я все-таки поїхала, вступила на перший курс консерваторії. Там прожила 7 років.
Я там боялась вийти заміж, бо я б чоловіка також затягнула у свої проблеми. А потім мені сказали, що тебе «пасуть» і можуть забрати, кажуть десь у Свердловську опинишся, бо скажуть, що там твоя батьківщина. А брат Теодозій шукав місце для проживання та знайшов у Павлограді. Тут було простіше, не так строго. І він каже, що я домовився в музичній школі, учителів не вистачає, тебе візьмуть. Ну, одним словом, Перемишль- Кемерево-Сибір- Львів і Павлоград. «В комуне остановка».
Приїхала я сюди в 1970 році, в 1991- вийшла на пенсію. 21 рік відпрацювала в музичній школі. Тут я стала мамою, маю двох доньок ― Ірину та Яну, трьох онуків та правнука Данила. Всі три зяті ― шахтарі. Всі живемо поруч.
9 липня Зіновії Степанівні виповниться 89 років
Бесіду вела Тетяна Верба
Фото з домашнього архіву Зіновії Тимочко
Довідково.
Терор і репресії вразили майже всі верстви українського населення: науковців, політиків, військових, священиків, представників культури, селянство. Особливо тяжкою і болісною спадщиною минулого стали масові репресії, які чинилися сталінським режимом та його прибічниками в Україні у 1930-х роках. Приміром, в Україні в 1937-1938 роках було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в'язниць та таборів.
Упродовж десятків років радянська влада ретельно приховувала сліди своїх злочинів: на місцях поховань зводилися режимні об’єкти КДБ, землю заливали бетоном, місцевість розрівнювали бульдозерами й висаджували дерева.
