Сюжети своїх картин він бачить уві сні
Сергій родився та прожив усе своє життя в Павлограді. Мав сім’ю – дружину та двоє синів. Мав… бо після повернення з війни, дружина відмовилась доглядати за калікою …
«Сім’ї у мене немає. Дружина працювала в Москві на заробітках. Я коли з війни прийшов, вона побачила, що я уже з паличкою і каже, що, мовляв, я тебе годувати не буду й пішла від мене», – розповідає Сергій.
- Чи можемо ми з вами побесідувати, – запитую.
- Так, але не довго, бо після обіду починається нестерпний біль.
Не дивлячись на досить не молодий вік (уже шостий десяток розміняв), Сергій в самий розпал війни на сході країни, 2014-2015 роки, був там, на передовій. Пішов на фронт добровольцем, бо не хотів, щоб там побували його сини.
- Виходу не було. По-перше, після Дебальцевого трохи всі задумались. А по-друге, у мене двоє синів підростає. Обидва призовного віку. Їм уже почали повістки приходити. Я хоч щось побачив у цьому житті. І от вирішив іти. У мене на війні був позивний «Олексійович». Мені хлопці хотіли поміняти. Кажуть, Олексійович, давай ми тобі поміняємо на «Батя», ти ж за всіх хвилюєшся, я ж найстарший був. Я кажу, ні, нехай буде так, як назвали спочатку. Я не пошкодував, що так поступив і зараз не шкодую, що я тоді пішов туди.
- Навіть після всіх каліцтв?
- Так, навіть після каліцтв, які я отримав в АТО. У мене залишилась права рука та права частина голови. Все решта контужено, поламано… Тоді ж не було ані пільг, нічого. Ми стояли до останнього, щоб там про нас не говорили.
- Картини почали малювати після війни?
- Так, після війни. Уже після другого госпіталю. Тоді я уже погано став ходити. Мене попередили, що нерв пошкоджений. І так потихеньку став займатись творчістю. До цього колись пробував років 15 тому, але часу не вистачало. А зараз часу багато …
- Про що Ваші картини? Де берете сюжети?
- Я малюю тільки те, що мені сниться. Там жодної копії немає. Коли Атовці просять щось намалювати, то я кажу добре, я спробую завдання собі поставити, щоб приснилось. У кожної картини є своя передісторія. От остання картина, де солдат гладить дівчинку перед тим, як піти на війну, ця картина приснилась мені вночі. Або ще – поле, небо, прапор синьо-жовтий в жовтому полі, скіфська баба стоїть кам’яна, вгорі – три куполи, ототожнення тризубця. В кожній картині закладений якийсь смисл. Тематика різна. Є і релігійна тематика. Я не зустрічав людину, котра на передовій не вірила б у Бога. Хоч і кажуть про нас «безбашенні». Ми не «безбашенні». Зрозуміло, що ми після війни трохи не такі стали, коли воюєш, убиваєш людей… Хоча це не люди, це звірі в більшості, то стаєш трохи ненормальною людиною, але ж не до такої міри. І от картини я почав малювати, щоб люди побачили, що ми не «безбашенні», ми відважні, але не «безбашенні».
- Де можна побачити Ваші картини, а можливо придбати?
- Картини я не продаю. Вони у нас в музеї АТО, в «Легіоні». Там виставка картин. А ще я їх дарую. Мої картини є і в Америці, і в Дніпрі, Києві та навіть в Москві. А так я ніде не виставлявся. Трохи соромлюсь, я ж не професіонал. А ще я зробив виставку своїх картин тут, в лікарні.
- Як до цього ставляться лікарі, пацієнти?
- Ну, скажімо так, я другий психолог у нашому відділенні. Мені пощастило з нашим завідувачем. Він колишній військовий лікар. А на війні «ДОК» – це святе. В першу чергу дарую картини йому, потім – побратимам, потім – командиру.
- Що дає вам така творчість?
- По-перше, дуже заспокоює, а по-друге, робити більше нічого. Я ось пишу картини та люльки на війну хлопцям на передову роблю, тому що снайперам не видно вночі, коли вони палять. З війни хлопці телефонують, дякують. Кажуть, що життя їм врятував – в них не потрапила ворожа куля. Картини дають мені можливість не збожеволіти. Я спілкуюсь в основному з кішкою та собакою. Ну інколи хлопці наші приходять до мене в лікарню.
- Про що Ви мрієте?
- Мрія є, але вона не здійсненна. Це більше стосується здоров’я. Але поки хлопці допомагають. Кажуть, що хочуть прийняти Закон про Добровольчі батальйони. Я ж не отримую ні копійки.. Те, що хлопці привозять і все. Я живу лише на знеболювальних уже 4,5 роки. Моя мрія – придбати велотренажер, щоб я хоч ходити міг. Я майже не ходжу. От що страшно… Мені один чоловік допомагає. Він фермер, дуже добра людина. Він мені на 500-600 грн щомісяця купує ліки. Якось на якесь свято я був на площі, коли нагороди вручали. Хлопці мене під руки взяли та пішли. Лікарі мене як побачили, то дуже здивувались:
«Олексійович, ти ж іще два роки тому не повинен був ходити?». А я живу, тримаюсь. По-іншому мені не можна. У мене внучка народилась.
Бесідувала Тетяна Верба
