Так у 2014 році почався бойових шлях добровольця Людмили Калініної. У День доброовльця, 14 березня 2020 року вона отримала орден «Лицарський хрест добровольця»
Свій бойовий шлях Людмила розпочинала в добровольчому батальйоні «Донбас». Вона повною мірою відчула всі жахіття війни – «Іловайський котел», важке поранення…Проте, каже, що ні про що не жалкує.
- У 2014 році Ви – успішна бізнес-леді, сім’я, діти… Що спонукало кинути все і піти на війну?
- Я завжди кажу, що ніколи не була великим патріотом. Я не їздила на Майдани. Ніколи такого не було. Проте в якийсь момент чисто по-жіночому відчула якусь ревність, відчуття власності. Чужі прапори… ну зачекайте, це моя країна. Це мій дім. Я не голосувала ні за яку там РФ. Україна у 1991 році проголосувала за незалежність. Навіщо нам зараз це тут? Коли Крим нахабно був окупований, мене це сильно збентежило. Це для мене дуже серйозна тема. Я не розуміла, що відбувається, чому Україна не чинить опір. Майдан – це було для мене відчуття великого жалю до людей. Я до сьогоднішнього дня, коли дивлюсь ті кадри … дуже шкода. А от Крим – це образа, забрали моє. На той час я уже спілкувалась із Семеном Семенченком. Для себе намагалась зрозуміти, що відбувається в Донецьку. От, напевне, все це накопичилось…Спочатку Крим, а потім з’явилась якась незрозуміла «Новоросія». По роботі я часто їздила в Донецьку область. Блокпости були, там заявляли про якусь новостворену державу. Не зрозуміло яку. І якось Семенченко дізнався, що я медик і каже: «Приїдь допоможи». У мене на той час була в місті успішна будівельна фірма, були торгові точки по місту, я винаймала продавців. Тобто, все добре було. Я тоді продала машину, завершила об’єкт на селищі РТС і поїхала до Семена. Пам’ятаю 18 травня 2014 року мене мама з дітьми провели на автобус і я поїхала до Дніпра, потім в Покровку, звідти в Старомихайлівку. Поїхала разом зі своєю подругою.
- Чи не страшно було? Адже тоді ще не зовсім було зрозуміло, що там відбувається, все ж таки жінка…
- Так, пам’ятаю я тоді злякалась. Під’їхав такий великий чорний джип, вийшли два кремезні дядьки з бородами. Вони наші речі взяли, несуть у цей джип, ми ззаду сіли. На них не було ніяких розпізнавальних знаків, жовто-блакитних стрічок. Хто вони та куди ми їдемо? Вони всю дорогу зондували нас, «сепари» ми чи ні. І от ми приїхали на базу, на острів, раніше там був дитячий табір. Так ми опинились в Старомихайлівці, в батальйоні «Донбас». Великий натовп чоловіків, всі щось кричать, багатоповерхівки, поруч Правий сектор, жодної жінки… Мамочко, куди я потрапила! Нам виділили кімнату біля штабу на другому поверсі. Потім мене завели в приміщення й показали їхню медицину. Це була величезна кімната забита всім підряд. Я зрозуміла, що тут роботи не на один день. Потім хлопці підійшли й запитали чи ми хоч автомати в руках тримали. Я сказала, що ніколи його навіть не бачила. Приїздили волонтери, нас годували, з села Старомихайлівки приїздили якісь машини, був якийсь постійний рух. Комірник нам вибрав берці, мені дістались 36 розміру, а я ношу 39, але такого розміру жіночого не було. Вимушена була втиснутись в 36. Це були американські шкіряні берці. Форму мені підібрали на два розміри більшу, а от із взуттям були проблеми. Я довго бігала в рожевих кросівках і розношувала ці берці.
- Коли прийшло розуміння, що це війна, це небезпечно, страшно?
- Це була Карлівка. До цього моменту це було знайомство, медицина. Після Карлівки я зрозуміла, що блокпости й те, що я бачила до цього, це все були дрібниці. Я бачила, як у двір заїхав «Мерседес», просякнутий кров’ю, простріляний матрац... Тарас за кермом і ми в смс-повідомленнях звідти з Карлівки читаємо, що в нас є загиблі, що наші хлопці взяті в полон. Серафим повідомляє, що він ховається на якомусь цвинтарі. Транспорту немає, стоїть машина «Хіміка». І якось так склалось, що ніхто з тих, хто був там на той момент, не водив машину. І тут приїздить Семен такий в паніці, каже, що потрібно їхати, що там пару груп хлопців ховаються. Я просто взяла ключ, сіла за кермо. Поїхали всі в цивільному – Шаміль з Криму, Маша, Маг і я. Маг з Правого сектору, він розмовляв виключно українською із западенським акцентом. Ми його попросили не відкривати рот, бо нас просто уб’ють. Придумали легенду, що їдемо в Макіївку купувати фарбу. Хоча ззаду в автівці повно медикаментів собі насипали. Ми вже готові були до того, що скажемо начебто ополченців їдемо підтримувати. Проїхали Селидове, коли нам зателефонували, що терміново повертайтесь, бо везуть тіла. І от це переломило відношення до ситуації, я зрозуміла, що це серйозно, що це війна, тут убивають….
- Чи не було бажання все кинути повернутись додому?
- Після Карлівки чимало добровольців повернулись додому. Зараз багато розповідають, що ми такі всі сміливі... Коли привезли тіла хлопців, то близько 30 чоловіків пішли з батальйону «Донбас». Ми поховали Матвія в Запоріжжі, потім приїхали в Київ і я зрозуміла, що додому я вже не поїду. Бажання покинути все не було жодного разу.
Була злість. Я не могла зрозуміти, от Матвій вночі заходив, попросив зробити чаю, вони поїхали на завдання. І от я їду на його похорон. Він не загинув у дорожній пригоді, не помер від хвороби, його просто взяли та вбили… Ну як так? Поранений Хімік, важкопоранений Льоха, Беня. Це хлопці, з котрими я ці 5 днів спілкувалась. Я пам’ятаю, як вони пішли на завдання, а нам дали гранати і я не знала як з нею поводитись. Ми спали з цими гранатами під подушкою.
- Що із побаченого там найбільше вразило?
- Найбільш разючою для мене була ситуація, коли ми були в Красному партизані. 8 серпня, щойно звільнене село… Там дорога іде через Очеретне на Красний партизан. Ми через поля заїздили й тут така картина: розстріляна машина – дитина, чоловік та дружина. Вони були розстріляні з кулемета. Я вперше за тривалий час розплакалась. Ще одна ситуація була, коли ми в Попасному працювали із ЗСУ. Йшов бій і цивільним автівкам заборонено було проїздити. А зі сторони Бахмута на великій швидкості мчався легковик. Ми давали сигнали зупинитись, бо попереду був бій. Проте автівка не зупинилась, вона пролетіла повз нас. З протилежної сторони почались обстріли, автомобіль потрапив в кювет, ми підбігли … чоловік за кермом був поранений, у жінки була страшна рана стегна, там все було просто вивернуте. Ця жінка через два тижні померла в Бахмуті. А на задньому сидінні дівчинка років 8, голубоока. Я цю дитину до себе пригорнула, вона не була поранена. Мама дуже страшно кричала. Я тримала дитину на руках і поверталась так, щоб вона не бачила, що з мамою. Дівчинка просто заклякла, вона не плакала, не кричала, вона була біла, як крейда. Ці два моменти я дуже важко перенесла. Адже в першу чергу я мама, у мене двоє дітей… Є такі історії, про котрі згадуєш і розумієш наскільки було небезпечно. Таких моментів було чимало. Якось нас 8 пар відправили в Часів Яр, дали зброю, туристичну карту, по котрій ми рухались. Ми зайшли в Бахмут, випадково заблукали та набрели на табір ополченців. Було, що потрапляли під перехресний вогонь. Це коли в Донецьк заїздили. Було, що потрапили під блокпост ополченців. Чимало таких історій за 2014 рік. Проте після Іловайська всі ці історії уже не здаються такими страшними.
- Як на Вашу думку чому стався Іловайськ? Як вдалось вибратись з цього пекла?
- Я думаю, що це була цілеспрямована акція на знищення наших бійців. Було багато загиблих… когось добре знала, когось ні. Ті, хто там вижив, напевне, це Господь Бог зі всіма янголами їх оберігав. Вони, напевне, вимолені були у Богів рідними та близькими. Це було нереально. У нас були полонені, я особисто з одним говорила – 19 років Женя з Ульянівської танкової дивізії. Він сказав, що чекали на нас три дні. Вони отримали наказ про те, що як тільки нас побачать, то повністю знищувати, бо, мовляв, ми терористи, котрі насильно захопили владу й тому тільки повне знищення.
Ніч 29 серпня була тихою і спокійною. Ніхто не стріляв. Ти дивишся –
от стоїть «сепар», але він не стріляє. Це якийсь такий сюрреалізм був, ми не розуміли, що відбувається от нас тут знищували, ми помирали, а тепер …. Ми почали рух в напрямку Многопілля. Там формувались дві колони. Начальник штабу пройшов на початок колони, почали рухатись. З правої сторони був прикріплений білий прапор. Ще раз було проговорено, що все буде доборе, ніхто не буде стріляти. Проте, як тільки почався рух, почався масовий прицільний обстріл. Стріляли з усіх боків. Пам’ятаю вантажівка під’їздить до дерева – пряме потрапляння, а там хлопці сиділи. Шансів вижити не було. Працювали танки, міномети, снайпери. Там творилось щось страшне – люди, крики, кров... хлопець …відірвані ноги, страшний нелюдський крик. Машини горіли, був сильний дим і я зрозуміла, що в цьому диму є шанс якось проскочити. У мене був інстинкт водія – рух, петляй як можеш. Я просто летіла… якийсь хутір, гора. Ми туди заскочили. За мною ще їхали наші бійці. І ми прийняли бій. Там були російські танкісити. Ми двох взяли в полон, ще двох взяла перша штурмова. І так ми дізнались, що це російська армія. Вони йшли з нами на контакт, у них був шок, коли почули що ми говоримо російською. Далі було важке поранення.. госпіталь.
- Чи важко після всього пережитого жити в мирному місті?
- Ми всі звідти вийшли надломлені. Мене рятує материнський інстинкт, жінка витриваліша. Ми нормальними звідти не повертаємося. Ми просякнуті війною, ми живемо нею. Я мінімізувала спілкування з людьми, котрі були зі мною до війни. Нам тепер немає про що говорити. А ще мене рятує дача, 3 сотки землі, зараз там розсаду посадила. І коли мені стає дуже важко, то мене заспокоює те, що поруч немає людей, до міста 3 км, там пташки, тиша. Мені дуже не вистачало тиші. І зараз цим насолоджуюсь, коли мені сильно погано. Я дивлюсь – виросли тюльпани, цибуля пробивається, картопля. Воно живе, життя триває… Проте буває так накочує … а там сьогодні знову стріляли. І зараз мій батальйон знову виходить в зону АТО –
березень, квітень. Я знаю, що буду відстежувати моїх друзів, побратимів і знову повертатись на дачу, ритись в землі, щось саджати, збирати врожай….
Бесідувала Тетяна Верба
