Карта Шуберта XIXст. місцевості, де знаходилася Самарська Радута
Всі ми знаємо, що офіційно м. Павлоград було засноване в 1784 році указом цариці Катерини II і якось так виходить, що попередня історія Павлоградщини і Самарської паланки, на землях якої було закладено Павлоград, для нас недоступна і запитань більше ніж відповідей. Хоч вже майже 30 років як Україна вирвалася з колоніяльного ярма Росії, але, що в культурі, що в інформаційній політиці, що в історичній науці ми знаходимося в колоніяльній залежності від «старшого брата».
Як розставила історичні маркери катерининська історична комісія під керівництвом графа Шувалова в 1783 році, так ці історичні маркери є своєрідним табу, яке наші академічні історики бояться порушувати. Не так просто Катерина II захотіла і заснувала місто Павлоград, а заснований він був, як форпост колоніяльних завоювань для «усмирения хохлачей» та збору провіанту для підготовки до майбутньої війни з Османською імперією, яка відбулася в 1787 – 1791 р.р. і закінчилася поразкою Туреччини, підписанням Ясського миру, за яким Крим остаточно переходив у володіння Російської імперії.
Багато невідомих історичній науці фактів про Самарську паланку надав Павлоградському історико-краєзнавчому музею в 1964 році вчитель-пенсіонер, нащадок запорозьких козаків, Половий Оврам Герасимович. Ось що писала про це свого часу, вже нажаль покійна, Бойко Людмила Павлівна, яка працювала науковим співробітником музею:
«15 вересня 1964 року Павлоградському музею не виповнилося і двох років. І раптом – такий подарунок. Це вчитель-пенсіонер Успенської СШ Амвросієвського р-ну Донецької обл. Половий Оврам Герасимович надсилає до музею свої краєзнавчі матеріали. 7 червня 1974 року Оврам Герасимович надсилає до Павлоградського музею ще один «том» своїх досліджень: фрагмент свого рукопису «Кінець старовинної степової Донеччини» (краєзнавчо-етнографічний нарис), що складався з таких підрозділів:
1) козацька запорізька сторожа в степовому краї;
2) матеріал з томів енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона; останнє десятиліття XIX сторіччя;
3) матеріал про революційно-робітничий рух та селянське заворушення в Донбасі;
4) Радута. З історії Самарської Запорізької паланки.
І от саме останній розділ становить чи не найбільшу цінність в доробку О. Г. Полового. Взагалі, весь матеріал надзвичайно цікавий. Багато відомостей про паланки Володінь Запорізького козацтва, зокрема про Самарську паланку». Хто ж такий Половий О. Г., що так багато знав про минувшину Запорізького козацтва? Його біографія – цікавий зразок козацького родоводу корінного мешканця Самарської паланки, що походив з роду Полових (прапрадід Кіндрат Васильович (1738 – 1809р.р.) 20 річним прибув з Полтавщини в Запорізьку Січ відбувати військову службу 1758 року). Не увірвалася ниточка від тих легендарних часів!
Що ж то є «Радута»? За твердженням автора – «присамарський кут»; на лівому березі р. Самари розташована місцевість, обмежена зі сходу Великим лиманом, що сполучався проточиною з Самарою, за ним тече річка Самара понад лісом, яка робить північний глибоководний загин аж до Богуславського броду. Територія кута має заливні луки і озера, які напровесні щороку сріблясто виблискують. Саме тут «в давні запорозькі часи, ще в XVI ст. було споруджено запорозьке військове земляне укріплення, французькою мовою «Редут», від чого і пішла «Радута». Як стверджував Половий: « В «Радуті» розміщувалося м. Стара Самара. Захищене з двох сторін природними укріпленнями(північ і схід), а з півдня і заходу ровом і високим валом землі. Західний рів ще й водою було наповнено. Паланковий центр та його населення у такий спосіб захищалися від татарських загонів, які робили часті наскоки на Самарську паланку з приазовських степів та Криму. Отже центром нашої паланки була слобода Стара Самара, на місці якої тепер розселилися Олефірівські хутори селян – вихідців з села Дмитрівка.
«Крім давнього укріплення на Самарській паланці були ще й два річкові кутові закопи. Один з них був у сучасного с. Дмитрівка, між двома бродами: Камінним і Телячим. Другий закоп був на річці Вовчій, на південній стороні с.Васильківка. Цим закопом захищалася стара слобода Василівка, яка ввійшла південною стороною в сучасне с. Васильківка. Назви цих закопів збереглися до наших часів». Далі Половий пише: «1762 року в м. Стара Самара було більше 70 хат, укритих очеретом. В них жили мешканці цивільні, була й хата-курінь, де жили запорозькі козаки, що несли службу, охороняючи укріплення цього міста. Охоронний склад цих козаків становив понад сто чоловік з полковником та старшиною(осавулом,писарем та джурою) паланки.»
Ось які дані про зимівники козацькі та їхніх хазяїв дає О. Г. Половий: «Логвин та Яків Бондарі мали зимівники в місцевості урочище Щурівка за р. Самарою напроти Радути на сучасній Богданівській горі. Там же був зимівник останнього осавула Самарської паланки Яреми Малого. Василь Журба, останній полковник Самарської паланки, осів поблизу Муравського шляху, де його перетинав Козацький шлях, яким сполучалися Домаха та Стара Самара. Там же був і його охоронний пункт на Могилі, яка й тепер зветься Журбина (біля с. Васильківки). Трохим Губа, Олефір Шиян та Грицько Шиян поселилися в урочищі біля Великого лиману. Тихін Олефіренко – на Очеретуватій балці, Кіндрат Половий – в урочищі Лебежому на Чаплині(південна сторона Дмитрівки). Лебеже було колись озером , в якому водились лебеді та жили на березі його чаплі. Там же були зимівники Трохима Щербини, Павла Корнієнка. Їхні нащадки і тепер живуть у цій місцевості. Залізниця, побудована 1874 року, запозичила в них назву станції «Чаплине». Лебеже озеро на відстані трьох кілометрів від Самари пов’язане було з нею «глибокою течією води», Самара під час повені вливала в нього свою воду. Тепер від озера залишились Лебежанські левади, поза ними проходить Муравський шлях. Дмитро Половий сів зимівником біля Лебежої протоки, Чаплини проти Пругника, навколо центру сучасної Дмитрівки. Федір Демеш оселився в урочищі Пругник. Цікава етимологія топоніма Пругник. Ця місцевість в часи Запоріжжя за своєю природою була таким Низом, що коли поїдеш вранці верхи або возом, і, навіть, пройде людина, то на траві довгий час залишаються пруги-сліди. Тому й звалася ця місцевість у запорожців Пругник.
Жили запорізькі козаки і в слободах Троїцькій, Слов’янці, Новоселівці, Чернечій і Василівці, переважно жонаті, які в походи не ходили, виборчого голосу в Раді Січі не мали, платили в Січ податок – домове – по карбованцю на рік, а з 1758 року – 1крб. 50 коп.
Козаки з усієї території паланки збиралися один раз на рік – 1 вересня, або жовтня, на Покрову, на паланкову Раду, де обирали полковника й старшину. Збори проходили на Могилі у слободі Стара Самара. Є й зараз та Могила, на яку виходив голова Ради. Далі О. Г. Половий докладно зображує вибори паланкової старшини та згадує ім’я полковника Самарської паланки Івана Водолаги і пов’язує його з 1756 роком. Трьома роками пізніше самарським полковником був вже Василь Терентієв». Як бачимо запорозькі козаки осіли на цих землях ще в XVI ст.
Окрім Самарської Радути вони заснували зимівники та хутори понад ріками Самара, Вовча, Тернівка та Мала Тернівка. Все це було зруйновано Катериною II в 1775 році. Приводом стало повстання Пугачова, в якому брали участь багато запорозьких козаків. Самарська Радута була знищена і зрівняна з землею, а її мешканців переселено в Кальміуську паланку, центром якої була Домаха (сучасний Маріуполь). Виселили козаків і з Гончарівки, яку перейменували в Слов’янку. Постраждало козацьке поселення Богданівка на річці Тернівка. Козаків виселили разом з сім’ями, а на їх місце заселили кріпаків з Орловщини, які й проживають зараз в Богданівці.
Місцеві мешканці самі з себе сміються, кажучи, що їх Катерина проміняла на собак. Нам намагалися довести ще за Радянської влади, що тут було Дике Поле, а завойовники принесли сюди цивілізацію. Свідком проти цієї брехливої пропаганди є село Богданівка і цвинтар в районі восьмирічної школи. Посеред цвинтаря знаходиться давня скитська могила. На самому цвинтарі є сотні горбочків, залишків від могил.
Сучасні поховання роблять прямо на старих похованнях. Мій покійний тесть часто копав ями під могили, коли натикалися на людські останки, то кістки складали в куточку ями, а поруч опускали труну. Колись так натрапили на давнє козацьке поховання, де біля людського кістяка лежала замотана в грубу полотняну тканину козацька шабля, яку вони з успіхом пропили. При в’їзді в с. Богданівку стоїть дата заснування (брехлива) 1775 рік, бо село набагато старіше.
І так скрізь по всій Україні! Вже скоро буде 30 років як Україна проголосила Незалежність, але по справжньому незалежною так і не стала, бо в нас ще не було справжньої української влади, яка б не побоялася провести повну деколонізацію України в усіх сферах свого життя, бо на брехні далеко не заїдеш. Були ми з друзями на місці колишньої Самарської Радути поблизу с. Олефірівка, де про неї ніщо не нагадує, що говорить про невдячних потомків. Немає навіть знаку, що тут колись був форпост проти наїздників з Півдня. Немає ні Великого , ні Малого Лиману, бо ріка Самара давно вже весною не розливається, бо отак дохазяйнувалися за Радянської влади, а шахти її зараз донищують. А колись Самара була судохідною, по якій возили товари зі Сходу в Європу.
p.s. За свідченнями покійного павлоградського краєзнавця Іванченка Бориса Івановича, а відомості він знайшов в листах Олександра Поля, якими він звітував в Санкт-Петербург, на місці сучасного с. Слов’янка колись знаходилася на високому березі ріки Самара ставка половецького хана. З усього вище написаного можна зробити висновок, що історія Присамарського краю, як і всієї України набагато давніша, цікавіша за ту, яку вивчають в школі.
Тільки зараз розпочинається справжнє її вивчення.
Культурологічний клуб «Українська цивілізація» м. Павлоград
Заремба Микола
