Вона не має ні грамот, ні медалей, не числиться серед почесних чи поважних. Каже, що це її менше всього турбує. Вона була серед перших…. А першим завжди важче.
Ця тендітна жінка, сільська вчителька, однією із перших кинулась допомагати спочатку євромайданівцям у Києві, а потім бійцям на передовій.
«Її з повним правом можна назвати патріотом України. Відкрито виявляти свій патріотизм на той час було досить небезпечно. При владі Янукович і люди ще бояться відверто показувати свою позицію. Якби Майдан закінчився по-іншому, то у неї могли б бути серйозні проблеми. Тоді підтримка людей давала впевненість у тому, що ми не одні, що нас підтримує населення. Це було дуже важливо і приємно для мене, я міг показати, що от із Дніпропетровщини передали нам допомогу, а не лише із Галичини чи із Києва. Ця допомога – це була суттєва підтримка», – згадує майданівець Микола Осіпчук.
Любов Степанівна Троценко, народилась і виросла у с. Межиріч, Павлоградського району. У рідній школі навчає школярів англійської мови.
- Показати відкрито свою позицію у той час, коли лише починався Євромайдан, тим більше у селі, де все відразу стане відомим, потрібно було мати мужність? Що вами керувало? Чи не страшно було? Звідки це у вас , патріотизм, любов до землі?
- Знаєте, для мене найбільший страх був, що ми можемо втратити Україну як державу. Це ще із дитинства йшло, мене так виховували мої батьки, що я українка. А взагалі це мабуть іде ще від діда, прадіда. Це дуже довга історія.
До Майдану я 25 років працювала у школі. Але вже у той час була активним членом Народного Руху України, як кажуть Народний Рух В’ячеслава Чорновола «романтичного періоду». Я вела активну агітаційну роботу серед старшокласників та серед односельців. Довелось проходити через великі психологічні випробування . Тиск був неймовірний. Я постійно відстежувала як в Україні іде процес розбудови незалежної держави, але ішов він настільки повільно. І тому, коли почались події на Майдані, я одна із перших кинулась активно допомагати євромайданівцям, хоча усвідомлювала, що на то час робити це не було безпечно.
Але, знаєте, той, хто пройшов Народний Рух, хто пройшов 25 років відвертого цькування … я уже не боялась нічого. Я розуміла, що треба йти вперед і тільки до перемоги. Участь у волонтерстві мені не здавалась чимось страшним, це ж так природньо. Так потрібно було. Перш за все спрацьовувало почуття обов’язку, обов’язку людини, і вчителя.
- Євромайдан 2013 люди сприйняли по-різному. Хтось не розумів, що відбувається, а хтось розумів-по-своєму. Як ви сприйняли Євромайдан?
- Події на Євромайдані листопада 2013. Тоді не тільки я, а багато людей сприйняли це як нову хвилю боротьби за свободу, за свої права. Україна в той час була під тиранією сім’ї Януковича. І саме на цей Майдан люди покладали великі надії. І коли відбулося загострення на Майдані, то саме прості люди і почали допомагати майданівцям – приносили все, що могли. Я маю на увазі межирічан. Таких було небагато, але все ж вони були. Майдан – це був початок хвилі боротьби.
І люди розуміли, що це був великий шанс позбутись цієї тиранії в Україні. Тим більше, що за 25 років процес розбудови України йшов дуже повільно. Десь блиснуло сонечко, коли обрали президентом Віктора Ющенка, а потім знову небо над Україною затяглося. І ми вже бачили, що Україна практично починає поглинатись Росією. На сході українська мова витіснялась повністю. Вся Україна практично клалась в кишеню до однієї сім’ї , вірніше декільком сім’ям, які між собою ділились.
- Як сприйняли ваше волонтерство у школі? Адже тоді бюджетні організації навпаки відправляли на Антимайдан ? Чи були у вас однодумці, помічники?
- Із нашої школи вчителі теж їздили підтримувати Януковича на, так званий, Антимайдан. Вони їздили туди за гроші. Ці ж самі люди їздили на підтримку Януковича після «Помаранчевої революції», коли під Януковичем захитався трон. А потім, коли перевага сил стала на нашому боці, поведінка людей змінилась, вони тут же стали активними «зборщиками» допомоги. Я не думаю, що змінилась свідомість людини. Просто пристосовується до обставин або ж діє із страху. Були й такі, хто наживався на волонтерській допомозі. Це продажні душі. Хто платить, тому і служать.
Насправді вони не змінились, це видно, коли спілкуєшся із ними. Завтра, не доведи Господи, прийде російська армія і вони зустрічатимуть їх із квітами і короваями. Але були і ті, хто підтримував Майдан і допомагав. Свою допомогу Євромайдану я не приховувала. Я просто заходила в кабінети до вчителів і говорила давайте допоможемо. І пам’ятаю, завуч школи , вчитель укр.мови та літератури – це Петренко Любов Іванівна і Лебідь Світлана Володимирівна, вони пришли і заплакали обидві – принесли величезну гуманітарку із теплого одягу, зібрану серед чоловіків .
Причому така гуманітарка , що в тому одязі на вихід можна було ходити. Сказали відправляйте і скажіть нехай там тримаються, нехай борються. На жаль, таких було небагато. В селі одні були байдужі, інші боялись , було багато і таких, котрі відверто ненавиділи патріотів і навіть було попередження мені , це була не погроза,а саме попередження – «Я тебе дуже прошу відійди від цього ти «на гачку».
А в мене у цей час уже стояла зібрана гуманітарна і я уже домовилась із кур’єром, із Іваном Сергійовичем Половним. Це був той страшний період, коли майданівців відловлювали прямо на вулицях Києва, відбувались побиття випадкових перехожих, які просто заговорили українською мовою. Майдан був повністю відрізаний, продовольство, вода до них перестало надходити. І тому допомога, котру надавали такі як я люди, це була дуже вагома допомога на той час. І не тільки психологічна підтримка ,а матеріальна, котра не давала їм там померти з голоду, протриматись.
Цікаво, що моїм напарником у цій справі став мій колишній учень. Це якраз ті учні, які відстоювали мене і Степана Тимочка, коли нас викидали практично зі школи під час нашої активної роботи в Народному Русі. Це Андрій Карпенко. Вони із Іваном Сергійовичем об’їздили село, збирали гуманітарку, а потім ми виїздили на трасу і передавали все зібране на Київ. Таких людей в селі було небагато, але все-таки треба дати належне декотрим людям – подружжя Таранів Галини Григорівни та Віктора Івановича, які і зараз працюють у нашій школі. Це настільки свідомі і щирі люди. Вони скрізь брали участь, аби допомогти нашим хлопцям. Їхня донька щотижня приносила в’язані шкарпетки, син зібрав велику кількість теплого одягу . Вони і зараз беруть активну участь у волонтерській роботі.
Половний Іван Сергійович і Сергій Безрукавий передавали волонтерську допомогу у Києві. Тоді це було дуже небезпечно. Ми відпрацювали декілька варіантів яким чином вони зможуть передати цю гуманітарку. Там багато її було. Вирішили, що передадуть із руки в руки. Аби уже точно знали, що вона потрапить саме до майданівців. Вони поїхали туди під виглядом відвідання сільськогосподарської виставки. Я дивуюся, як два чоловіки змогли доставити таку велику кількість продуктів. А це вже було страшно, тоді ловили і майданівців, і киян самих.
Я вважаю, що людина, яка не допомагала – займала очікувальну позицію, або сторону ворога.
- Чи змінилась психологія людей, принаймні із вашого оточення, після перелому ситуації на Майдані, чи стали вони вести себе по-іншому?
- Психологія так швидко не міняється. Тут хочеться провести аналогію із Берлінською стіною – її прибрали, але свідомість у людей тривалий час залишалась такою ж. І тут так само. Перелому великого не сталось. Але дехто перестав боятись. Хоча боятись було чого. Одного разу охоронець нашої школи Андрій Карпенко сказав мені, будьте обережні зараз «сепари» перекидаються і туди й сюди і мені передали, що скажи їй щоб вона побереглась , бо навіть там в буферній зоні такі звірства творять із тими, хто підтримує українських бійців.
- Після Майдану, коли почалась російсько-українська війна, ви не роз-думуючи, кинулись допомагати бійцям, їздили в зону АТО тоді, коли там йшли активні бойові дії. Навіщо вам , жінці, потрібно було їхати туди ? Чи не страшно було ? Розкажіть про ту поїздку.
- Коли почались події на Сході, тоді практично армії у нас не було, її знищив Янукович. І з самого початку до нас не надходила інформація про те, що вони там зовсім голодні, що немає навіть води і.т.д. І через деякий час, коли ми дізнались про це, а це ж уже почалась війна і людей налякали ці події, насторожили, вони не знають чи туди, чи сюди. Межирічі зразу притихли.
І знову мені зателефонував Іван Сергійович Половний і каже, дуже туго іде збір коштів і матеріальної допомоги . Люди не вірили волонтерам, вони боялись, що вся допомога не доходить до бійців, волонтери її загрібають собі, збагачуються. І він запропонував, аби я поїхала туди на схід, подивилась і розказала людям. Я погодилась. Тоді якраз були жорстокі бої за Дебальцево. Із волонтерами Анатолієм Токарєвим і Юрієм Гаком я поїхала супроводжувати волонтерський гуманітарний вантаж. Зі своїм завданням впоралась. Повернулась під великим враженням.
Страшно було? Ні. Можливо страх у мене витісняв гнів за ті історії , котрі мені розповідали мої батьки – за громадянську війну, за 33-й, 47-й, коли мого діда приїхала судити «трійка» , а він уже втік на Донбас. Судити хотіли тільки за те, що він відмовився вигрібати останнє із дворів односельчан. І напевне у мене із самого дитинства такий страх витіснявся. Якби на мене напав собака, я боялась би, а тут ні. Страх він теж буває різний.
Правда, єдиний момент був. У три години ночі ми якраз виїздимо і Анатолій Токарєв каже, ви розумієте, що це не «прогулка при луне» я вас єдине прошу, якщо буде якась небезпека, біжіть, що є сили і не зупиняйтесь, біжіть. Із чоловіками у них одна розмова, а із жінками у «се парів» інша розмова. У цей момент мене начебто струмом пронизало, але потім я взяла себе в руки, відкинула всякі страхи, вагання і ми поїхали.
До речі, наступного дня ці волонтери не повернулись із зони АТО , вони потрапили у полон. Пізніше я дізналась, що їх там дуже катували.
- Що найбільше вразило? Після поїздки змінилось сприйняття зони АТО, війни? Можливо щось уявляли не так?
- Там все по-іншому. Інша аура, інша атмосфера. Ще мене дуже вразив один момент – хлопці везли дуже цінний вантаж на десятки тисяч гривень. Це була адресна допомога. І от вони його просто кладуть на землю на КПП , я здивувалась, що вони так без нагляду залишають ці дорогі речі. А мені кажуть, що це не дивно, тут ніхто ні в кого нічого не візьме. Наскільки там велика взаємодопомога, атмосфера чесності. Коли ми туди приїхали – бійці сказали, що з бою не повернулись 8 чоловік, молодих хлопців від 20 до 28 років. Це не страшно, це страшенно боляче.
Факт із життя – військовий їде у коротку відпустку додому і трохи випив, і каже допоможіть мені зняти гроші із картки, я допомогла і він мені дає 50 грн за послуги . Я йому кажу – солдат, я волонтер , я допомагала таким як ти, і я буду брати із тебе гроші? Бери свої гроші і їдь додому , там потрібні і твої гроші, і ти . І у нього сльози на очах – якби не ви, волонтери, ми напевне пропали б . Особливо перші місяці було дуже важко. Не було питної води, одягу, їжі, ковдр, зброї навіть.
- Якби не було Майдану , якою б була країна? Дехто говорить, що в усьому винен Майдан.
- Майдан врятував Україну від руху назад у минуле. Це величезна заслуга Майдану і майданівців і тих, хто поліг за свободу, за незалежність України . Майданівці врятували Україну . При Януковичу нависла загроза того, що Україна стане повністю залежна від Росіїі, стане тоталітарною державою. Це був би шлях деградації. Ми практично йшли в Росію. Кругом на керівних посадах – проросійські. Школи російські . Україна практично перетворювалась на російську територію.
У нас декотрі вчителі говорили відверто учням, що якби не було Майдану , то не було б війни.
Війна не тому, що був Майдан. Майдан якраз врятував країну. А винен Путін і його команда. Він як кобець вчепився в Україну. Людей у Донецьку давно уже готували, зомбували. І коли побачив , що Україну втрачає, то розв’язав війну. Але у більшості українців війна викликала великі зрушення у свідомості, об’єднала їх. Так що Путін хотів одне, а добився зворотнього результату.
-Як виховувати патріотів? Хто це має робити – школа, сім’я?
- 25 років Україна незалежна, але всередині країни ще велика сила проросійського і прорадянського і найстрашніше те, що вони у провладних структурах. І коли говорять , що мовляв «сначала накормите людей»…..в першу чергу потрібно виховати патріота, який на своїй землі буде палко любити свою Батьківщину. Ми повинні виховувати величезну армію українців, котрі палко обожнюють Україну. Виховання має бути в усьому. Тут дрібниць не буває. Я інколи спостерігаю учнівські дискотеки … російська попса, дискотеки не декомунізовані. Там не почуєш українських пісень. І тут є над чим задуматись нашому новому уряду. А перейменування вулиць …
Україна увійшла в нову епоху і почала писати нову історію. І у ній мають бути імена тих, хто відстоював країну, хто врятував її, щоб вона не стала придатком Росії. Сьогодні в Павлограді загинуло 12 чоловік. Чому не можна увіковічнити їх імена хоча б у назві вулиць?
Зараз намагаються нівелювати тих, хто справді був героєм, справжнім волонтером і підтримував наших, натомість з’являються патріоти, котрі під час усіх подій ніяким чином не проявляли себе, як патріоти.
Бесідувала Тетяна Верба
