Все її дитинство пройшло в Павлограді. Тут вона закінчила ЗОШ №9, навчалась в музичній школі № 1 по класу фортепіано, була солісткою музичного хору
Навчалась також в Палаці творчості дітей та юнацтва сольному співу. А в 16 років поїхала до столиці підкорювати простори шоу-бізнесу. І їй це вдалось. Зараз Божена Дар – Заслужена артистка України, виконавиця поп-рок і поп-музики, волонтер ГО «Золоті Леви Чорної сотні».
Із Боженою ми зустрілись в Павлограді, коли вона після сольного концерту поверталась зі сходу країни до Києва. Про шлях від павлоградської дівчинки до заслуженої артистки України, про творчість, сім’ю та життєву позицію далі в інтерв’ю з Боженою Дар.
- Божена Дар ― то сценічний псевдонім? Він з чимось пов’язаний?
- Так, цей псевдонім я придумала собі сама. Я знаю, що декотрі артисти ходять до нумеролога, до ворожки, аби ті підказали яке сценічне ім’я краще взяти. Сталось так, що у мене була запланована поїздка на схід країни, ми випускали диск до 5-річчя Громадської організації. У мене була всього одна пісня, треба було підписати хто її виконує. Я завжди мріяла, що у мене буде якесь таке красиве сценічне ім’я. Почала шукати в інтернеті давньоукраїнські імена, знайшла Божена, а Дар уже прийшло як Божий дар, бо мій голос мені даний не тому, що я така старанна, займалась щодень наполегливо. Я з самого дитинства співала. Мені батьки завжди казали, що у мене від Бога цей дар, тобто я співаю сама по собі, можна сказати. Так з’явилась Божена Дар.
- Ким мріяла стати в дитинстві?
- Я була дуже артистичною, дуже творчою в дитинстві, батьки всіляко допомагали мені. Я бачила себе саме у цій сфері ― артистичній. У мене батьки теж співочі, тато співав, щоправда, не на велику аудиторію, а так у вузькому колі. У нього гарний слух, голос. Так само й мама. Вона закінчила з червоним дипломом клас фортепіано музичної школи. І так історично склалось, що чоловік теж гарно співає. Мені пощастило, що всі найближчі люди, які мене оточують, вони дуже творчі. Я дуже пишаюсь тим, що у мене така родина.
- Наскільки важкий шлях до зірковості дівчинки з провінційного містечка навіть при наявності великого таланту?
- Це дуже довгий та важкий шлях. В 16 років я поїхала з Павлограда до столиці, мені 31 рік і тільки зараз я стала тим, ким хотіла стати половину свого життя. Тобто, це нелегкий шлях і всі ті, хто хочуть бачити свою дитину або себе в артистах, то мають знати, що це дуже кропітка робота. Щодень треба щось нове пізнавати, відстоювати себе як артиста, знати чого ти хочеш, до чого прагнеш. Водночас, це не дешевий шлях. Але якщо ти досягаєш успіху, то твої старання окуповуються. Якщо ти гарний артист, якщо тебе знають мільйони глядачів, то ця робота окуповується в піснях, в рингтонах, в монетизації. Тобто все, що ти вкладаєш в цю професію, все тобі повертається в значно більшому розмірі. Окрім того, зараз чимало артистів працюють як ведучі на весіллях чи ще десь. Я на таких заходах не працюю, бо повністю налаштована тільки на соціальні проєкти.
- Що це за соціальні проєкти? Розкажи про свою благодійність та громадську активність?
- Я волонтер, дуже часто подорожую на схід і навіть сьогодні я їду з Покровська, де мала 4 концерти у військових частинах, підтримуючи наших хлопців, бо вважаю, що зараз їм там без музики ніяк. Це підіймає патріотичний дух. Мені здається, що дехто з них уже дуже виснажений і потребує моральної підтримки. На День шахтаря була в м. Новогродівка, на великому стадіоні. То був мій перший стадіонний концерт. Чим я теж дуже пишаюсь. Дуже хочу, щоб у нас була гарна міцна держава, щоб все в ній було добре. Коли була помаранчева революція, то я просиділа вдома та проплакала, мені було реально страшно, коли весь майдан повстав, мені було страшно за країну. Потім другий раз, коли 2014- й рік настав, я виступала на Майдані за нашу Україну. Тобто моя підтримка як волонтера, як людини, вона була завжди. Це не є позиція, яка зараз раптом з’явилась. А потім я познайомилась з Громадською організацією «Золоті леви чорної сотні», яку очолює мій чоловік Тарас Мацюк. Це не означає, що я прийшла, він мені там всього порозказував і я раптом стала така патріотична. Ні, я просто бачу кожен день, що він робить, я доєдналась до нього, бо в мене в душі такі ж емоції викликають солдати, що гинуть, так само я хвилююсь за те, що в нас занедбана українська мова. В Харкові інколи пишуть, що ми не хочемо говорити українською, ми хочемо «па рускі», мене це завжди дратує. Та розмовляйте між собою на якій хочете мові, але прийміть Закон, як належне, бо це наша мова. Я дуже часто подорожую з концертами чи просто з сім’єю та бачу як, скажімо, в Латвії розмовляють латвійською, в Литві ― литовською, в Польщі ― польською. І лише в нашій країні майже не говорять українською. Я, наприклад, все своє свідоме життя говорила російською. А коли почались події на сході, я зрозуміла, що наша мова дійсно занедбана. Чому відбулось так, що я навчалась в школі, де всі предмети викладались російською, окрім української мови та літератури. Я дуже вдячна своїй вчительці з української мови Олена Миколаївна Красновій. Це була неймовірна вчителька. Вона настільки нам прищеплювала любов до українських віршів, творів, до того, що треба цінувати країну, де ми живемо. Зараз я розмовляю українською мовою вільно, тому що я перелаштувала себе на те, щоб навіть думати на українській. Єдине, що я не можу добре робити ― це писати пісні. Але говорити вільно ― нема проблем. Людині завжди є до чого рости.
- Як ти вважаєш, чи може бути музика поза політикою? Як ставишся, до тих українських артистів, котрі їздять з концертами до Росії?
- Я до цього ставлюсь категорично погано. З нашого міста досить відома співачка, творчість котрої мені подобається, але я абсолютно не підтримую те, що в неї є концерти в Росії. Всім відомо, хто з українських зірок естради їздить в Росію, які корпоративи вони дають, де це відбувається та навіть скільки вони коштують. Я вважаю, що на російських грошах свою кар’єру не збудуєш, бо це країна-агресор. Якби була така акція протесту проти тих артистів українських, які їздять в Росію, то я би взяла участь у цій акції. Я не можу зрозуміти, як ви в Україні співаєте про те, що любите свою країну, приїжджаєте в Росію і їм теж саме говорите. Дехто каже, що музика поза політикою, що вона об’єднує. Що значить поза політикою? Вони що не бачать, що на сході хлопці гинуть? Я теж не заполітизована, але я розумію, що зараз іде конкретна війна ― ти або підтримуєш свою державу, або стоїш осторонь.
- Статус заслуженої артистки якось вплинув на тебе? Чи змінився розмір гонорару, перелік умов та вимог до організаторів твоїх концертів, так званий райдер?
- Я не забобонна, я передивилась багато райдерів українських зірок і закордонних теж, як, наприклад, Мадонна, Дженніфер Лопес. В райдері Мадонни я знайшла такий смішний пункт про те, що в номері готелю, де вона зупиняється, обов’язково повинен бути новий унітаз. Дженніфер Лопес теж вимагає аби обов’язково були специфічні квіти в певній кількості. В мене абсолютно немає забобонів, може трохи пізніше якось по-інакшому почну до цього ставитись. Я вважаю, що артисту взагалі дуже мало потрібно для щастя ― тепла затишна кімната, дзеркало, праска, щоб було просто комфортно, гарно. Перед поїздкою в Новогродівку, я надсилала свій райдер, де прописано якого рівня має бути готель, але коли ми приїхали, то нам сказали, що в Новогродівці є тільки студентський гуртожиток, де нас можуть поселити. А що я маю сказати, що ні, побудуйте для мене окремий готель? Звичайно погодилась. Я розумію, що це прикордонна територія, що на мене чекають люди. Мій цінник не змінився після того, як я стала Заслуженою артисткою України.
- Чому не приїздиш із концертами до рідного міста ?
- Я ставлю зустрічне запитання ― чому не запрошують? Коли мені ставлять таке запитання, то я з цього приводу жартую, що напевне я дорожче коштую, аніж Тарабарова та ВВ. Але наразі чесно, я не знаю чому так. Все життя я виступала від Палацу творчості дітей та юнацтва, тут навчилась бути артисткою, можна сказати, а коли нарешті стала Заслужено артисткою України, до мене взагалі ніхто не зателефонував, не запитав, не запросив. Я ж сама не буду цього робити. Але … це теж таке питання, мені цікаво чому. Чому я в Новогродівці на День шахтаря виступаю, а в Павлограді, в рідному місті ― ні?
- Чи вистачає часу для сім’ї, відпочинку?
- Просто побайдикувати з дітьми вдома час завжди знаходжу, тому що це мої діти. В мене дві донечки, зараз їм 2, 5 та 1,3 роки. Я завжди для них знаходжу час, я дуже хвилююсь, щоб щось не пропустити в їхньому житті, якесь нове слово, якусь дію, тому що вони дуже швидко ростуть і я хочу побачити все, що в них відбувається в житті. Ось зараз я їду з гастролей додому, дуже спішу, я дуже хочу їх обійняти, як вони там виглядають, що нового придумали. Нашому татові з нами дуже пощастило. Ми його всі любимо, обожнюємо та намагаємось не дратувати, а навпаки ― веселити.
- Що у найближчих планах?
- З приводу планів на майбутнє, то я дуже хочу провести всеукраїнський тур, тому що після кожного міста, де я буваю з концертами, мені відразу в соцмережах пишуть про те, що ми хочемо вас запросити до себе. Я кажу, друзі, я не можу розірватись, але дуже хочу побувати в кожному місті, вас побачити, з вами сфотографуватись, для вас поспівати, бо мені це дуже приємно. Тому плани на майбутнє ― це створити потужний всеукраїнський тур, бо у мене є своя команда, свої музиканти.
