За освітою лікар-психіатр, за покликанням – рок-музикант, за професією – гірничий рятувальник. Михайло Михайлов – учасник бойових дій та людина, котра має чіткі життєві принципи й своєрідний філософський погляд на речі та події.
«Ще студентом 1 курсу медичної академії я усвідомив, що найбільше диво в цьому світі – це життя. Я відчув це кожною клітиною свого організму», – розповідає Михайло.
Про творчість, романтику та реальність, а ще про новорічні мрії та конкретні плани далі в інтерв’ю з Михайлом Михайловим.
- Коли почалось захоплення рок-музикою і чому саме рок?
- В мене був брат старший за мене на 6 років. І я, коли був іще дошкільником, натрапив на касету, пам’ятаю навіть таку деталь, що це була касета МК- 60. Її приніс мій брат від своїх друзів. Там були записи радянського рок-гурту «Кіно» з Віктором Цоєм. Слухав він і слухав я. І отак всією сім’єю ми почали дружно захоплюватись роком. Згодом, коли я подорослішав, то уже була зовсім інша музика. Це уже не був Пітерський рок, це був гранж (стилістичний напрямок в рок-музиці.- Прим. ред), хардкор та інші речі. Ось так все й почалось.
- А потім захоплення переросло у створення рок-гурту?
- У нас було чимало спроб створити щось своє. Були різні колективи, я був там гітаристом. А потім була велика пауза, всі роз’їхались по своїх містах, навчались в інститутах, здобували професії, створили сім’ї. Я вже, працюючи психіатром, у зрілому віці, десь після 28 років, задумався над тим, що можна було б щось створити своє в плані музики. Так виник рок-гурт «Свой среди». З того часу склад гурту не раз змінювався. Люди дорослішають, у них з’являються інші пріоритети, частина музикантів поїхали в інші міста по роботі, дехто пішов через сімейні обставини. Зараз у нас склад більш зрілий, всі люди реалізовані, немає сенсу щось змінювати.
- Рок-гурт «Свой среди». Чому така назва?
- У житті я люблю якісь неоднозначності. Хтось запитує: «Свій серед чужих чи серед своїх?». Я відповідаю: «Кожному своє». Така моя відповідь.
- За якими критеріями підбираєте учасників гурту? Чи важлива психологічна сумісність?
- Так, люди творчі вони своєрідні, з якимось своїми нестандартними поглядами на життя. Але емоційна сумісність – це одне із самих важливих. Звичайно, має бути ще якийсь мінімальний рівень професіоналізму та бажання й вміння грати Але бути комфортною людиною – це стоїть на першому місці. За час існування колективу до нас приходили різні люди. Були навіть такі, котрих навчали грати на клавішних, скрипці, гітарі. Вони були гарними людьми, проте не закріплялись, бо музичний рівень був досить низьким для того, щоб щось вийшло. Це абсолютно нормальний процес.
- Ви самі пишете тексти пісень, чи вливають на зміст музичних творів події в житті?
- Так, текст – це відбиток, можливо символічний, але все ж відбиток тих емоцій, тих подій, людей, зустрічей, котрі намагаєшся осмислити чи переосмислити. Тому це дуже впливає. Водночас, якщо подивитись на наші тексти, то я розумію, що змінюється форма, змінюються слова, приспіви, куплети, але загальна концепція сприйняття світу та сприйняття себе в цьому світі зберігається з невеликим відхиленням.
- Захоплювались з дитинства роком, а пішли навчатись на психіатра. Рок-музика та психіатрія якось пов’язані?
- Так. І там, і там філософське розуміння життя. Хоча, коли я навчався у школі, то нічого не віщувало, що я стану психіатром. Я думав, що буду інженером, як мій батько та брат, по батьківських стопах піду. А потім у старших класах почав сильно захоплюватись філософією. Вірив у те, що я щось розумію в тих книжках, що брав у бібліотеці та читав – Ніцше, Кафка, Платон і подібні. І уже ближче до закінчення школи почав більше звертати увагу на психологію, психіатрію. Адже філософ – це не професія, а от психологія, психіатрія – це спроба зрозуміти сенс життя, допомогти людині розібратись в якійсь ситуації, тому я пішов здобувати цю професію.
- В процесі навчання не пошкодували про свій вибір?
- Ні, не пошкодував. Мені до цього часу подобається. У мене була перерва, пов’язана з війною та післявоєнним періодом. Декотрі питання виникли після війни в мене, як в особистості. Аби розібратись в них я зробив паузу та ще три роки активно не працював. Але зараз я вже повернувся до своєї професії та почав надавати психологічну допомогу.
- Ви були досить успішним лікарем-психіатром. Проте у 2014 все кинули та пішли добровольцем в зону АТО. Чому? Що спонукало?
- Я чітко і, можна сказати, хворобливо відчував і розумів, що відбувалось в країні. Тому я зробив свій вибір. На той момент у мене була лише одна думка, що там я буду більш корисним, аніж тут. Бувши лікарем з гарною репутацією, завантажений роботою я вважав, вірив і до цього часу вірю, що там я приніс більше користі. Я ніскільки не шкодую про свій вибір.
- Так, я пам’ятаю цей момент, то було неочікувано…
- Там чимало неочікуваних людей зустрічаються, починаючи з веб-дизайнерів, музикантів, журналістів, там були люди різних професій, в тому числі представники середнього бізнесу.
- Чи змінився ваш філософський світогляд після повернення зі сходу країни?
- Люди після виражених якихось катастроф, воєн, важких стресів не можуть не змінюватись. Хтось залишається в цьому стресовому стані, в когось виходить якось змінюватись і трансформувати себе. Але то окрема тема. Зараз я з цим працюю в контексті післявоєнних синдромів. Офіційна назва – післястресовий розлад.
- Зміст текстів пісень після повернення з війни якось змінився ?
- Так, я і до війни писав українські тексти, але їх було не дуже багато. Після війни для мене це стало природно, набагато милозвучнішими стали українські тексти й зміст пісень, став більш м’яким. Сама по собі українська мова вона мелодійніша, лірична. Після війни хотілось виразити не якусь внутрішню боротьбу, а навпаки, з’явились навіть ліричні настрої з легким смутком… Куди від цього подінешся. В піснях стало більше лірики, як не дивно...
- Чи не пов’язано АТО з тим, що ви пішли з посади лікаря-психіатра та стали гірничим рятувальником?
- Великий привіт моїм рідним лікарням – районка, перша лікарня. Чесно кажучи, я пішов у рятувальники, щоб заробляти гроші. Мене туди направив Центр зайнятості. Тоді я був трохи не в тому емоційному стані, щоб або чогось хотіти, або не хотіти. Мене направили – я пішов. А через декотрий час, тижні чи місяці, я адаптувався, колектив там гарний, гарні спеціалісти, гарні люди.
- Зараз ви займаєтесь також і наданням психологічної допомоги?
- Так, я займаюсь психотерапевтичною допомогою. Є керівником однієї з ветеранських організацій. Основна наша діяльність – це адаптація бійців, котрі повернулись, їхніх сімей, переселенців. Проходить робота психологічна, тренінгова, індивідуальна.
- Люди творчі кажуть, що найкращі творчі фантазії приходять уночі? У який час доби до вас приходить муза?
Так, найкраще темний час доби. Напевне через те, що людей менше й подразників менше. Я не маю на увазі подразників у негативному розумінні. Є час та можливість зайнятись саморефлексією. Тому, найчастіше вночі. В цей час ніхто не телефонує, ніхто не відволікає. А взагалі, коли людина чогось хоче й коли вона досить вмотивована, то завжди знайде час, щоб зайнятись тим, до чого вона прагне.
- Хто з рок-музикантів є для вас взірцем?
- Ну, це класика. Мої музичні авторитети – Джимі Гендрікс, Курт Кобейн, Джим Моррісон. Це покоління музикантів, що уже пішли в минуле. Із сучасних – гурт «Tull» – це прогресивний рок, дуже цікаві.
- Які плани, над чим працюєте зараз?
- Працюємо над новим альбомом, на жаль, не дуже швидко через різні обставини й фінансові в тому числі. Адже всі музиканти зайняті роботою. Уже завершуємо альбом під назвою «Бий барабан». На однойменну пісню з альбому плануємо знімати кліп. Плануємо також зняти кліп до пісні «Родина». Це не нова пісня, але така дуже пробивна та актуальна на всі часи.
- Що ви найбільше цінуєте в людях?
- Це відповідальність в широкому розумінні та почуття гумору. Як на мене, то здорове почуття гумору є критерієм високого інтелекту. А ще самоіронія, вміння подивитись на себе з добрим та самоіронічним поглядом.
- Сім’я підтримує ваші захоплення? Адже це вимагає часу та коштів?
- Так, завжди так. Моя подяка сім’ї, весь мій творчий шлях сім’я підтримує. Хоча захоплення музикою в Україні – це штука не дешева. Ми на самозабезпеченні, вся апаратура, якісь переїзди, записи – все це вимагає чималих коштів. Та й час на це витрачається. Але сім’я ставиться до цього з розумінням.
- Син захоплюється музикою так само як татко?
- Ні, коли був зовсім малий, йому щось подобалось. Він щось слухав. Зараз він спортсмен, хоче стати військовим пілотом.
- Зустрічаємось напередодні новорічних свят. Це та пора, коли, кажуть, трапляються різні дива, коли загадують бажання та вірять, що вони здійсняться. А ви вірите в дива та чи траплялись вони з вами?
- Я вірю в чудеса. Ще студентом першого курсу медичної академії я чітко усвідомив, що найбільше диво у цьому світі – це життя. І це не пафос. Я це відчув прямо кожною клітиною свого організму, що найвище диво – це не воду перетворювати у вино, не ходити по воді, а це життя. Дуже складне та веселе, багатогранне та до кінця не зрозуміле.
- Бажання в Новий рік загадуєте?
- Ні, не загадую. Яким би я не був філософом чи романтиком, я все-таки ще й психіатр. Всі мої бажання здійснюються шляхом планування, постановкою мети та роботою над досягнення цієї мети.
- Новий рік відзначаєте?
- Так, але знову ж таки, у 2014 році – на фронті, 2016 та 2017– на роботі. Нерідко це пов’язано з виконанням якихось обов’язків. Чим більша відповідальність, тим більше обов’язків. І якщо уже запрягся в таку діяльність, як робота з людьми, то на маленькі радощі, сім’ю, свята не так багато залишається часу.
- Яка ваша мрія?
- Дуже хочеться, щоб нові покоління, скажімо, покоління мого сина, вони зробили більше для країни, ніж ми.
- Чого б ви побажали павлоградцям в прийдешньому новому році?
- Я бажаю всім добра та любові. І любов множте і себе множте в коханні.
Бесідувала Тетяна Верба
