- Я своє відвоював... Три роки, чотири контузії... Та й вік уже... Якшо по-правильному, то моя категорія - 60 мінус. Болячки за@бали капітально... - підстаркуватий вояка сидить на вицвілому баулі - чекає на потяг. Його руки тремтять. Аби ж то від похмілля. Змарніле обличчя, сумні очі...
- Рушаю тепер на ППД, - ніби виправдовуєттся чоловік, - шо там робитиму, ще не в курсі. Побачимо. Якось воно буде.
- Законну двадцятку матимеш, - втішаю незнайомця
Він спересердя лається:
- Та до біса ті гроші! Вже нічого не хочу. Нічого! Лише відпочити. Бо не маю ні сил, ні здоров'я, ні самого себе.
- Удома й рідні стіни лікують, - мовлю шаблонну фразу. Побратим у відповідь мовчить...
Вокзал прифронтового міста. Півгодини до відправки. Пасажирів на пероні обмаль.
- Коли воно ся скінчить? - бідкається сам до себе чолов'яга. Зводиться на ноги, чіпляє на спину рюкзак, хапає однією рукою товстого баула і прямує вздовж потяга - шукати свій вагон.
- Мо, ще зустрінемося! - гукаю йому навздогін. - Бережи себе. Старий хлоп повертає голову і махає мені рукою у відповідь.
Олександр Шульга. Січень 2025 року.
