Машини з трупами стояли на дорозі, їх ніхто не забирав

Олена народилась та виросла в Ірпені. Там і проживала з сім’єю, має трійко дітей та стареньких батьків.

«Наші вікна якраз виходили на аеродром Гостомель. В мене троє дітей, чоловік та батько інвалід. Я там народилась і виросла», – розповідає Олена.

Каже, що  в житті її ще жодного разу не підводило  інтуїтивне відчуття ситуації. І на цей раз теж….

 

- За день до війни ми заїхали заправили машину, закупили всі продукти,  зібрали всі документи. Не знаю чому ми так зробили, але я завжди відчуваю, маю «шосте чуття». Ми навіть купили консерви батькові, бо він не хотів виїздити. Тобто, все зробили, все, що можна. Документи упорядкували, все познаходили, поскладали. Гроші зняли з карток. Тобто на четвер, 24 лютого,   у мене вже все було готове. Чоловік каже, як ти знала. Я кажу «шосте чуття». І в четвер зранку в мене дитина найменша прокинулась, щось пхикала  і я дивлюсь  над аеропортом   комета пролетіла – шух, ще одна комета  – шух. Я кажу чоловіку – ти знаєш, війна, мабуть. Він увімкнув  телевізор. Ще ніде нічого не було. А  в нас – гуп, гуп…

Ми не виїздили. Думали, що це скоро минеться. Але вже так гатили, що в мене середня дитина, їй 10 років,  дуже боялась.  Менша, трирічна, не боялась, бо ще нічого не розуміла. А найстаршому я  казала, що це десь далеко і він не надто нервував, принаймні не показував цього. У нас ще було світло, був газ, вода.Ми так день посиділи.  Цікаво те, що в Ірпені на початок війни не працювала  сигналізація, взагалі не було повітряної тривоги, а тому в бомбосховище не пускали нікого.

Коли сусіди побігли в бомбосховище,   то їм сказали чекайте сирени, бо сирени не було. Хоча нас уже бомбили. То ми з сусідами вибили двері в підвалі нашого будинку, винесли звідти консервацію в кого що було і зробили там собі бомбосховище.  Позносили каримати, пледи, крісла.

Ніч ми просиділи в підвалі з дітьми, але уже наступного дня  сказали, що ворог  йде ближче до нас. В мене сусідка  в теробороні була і вона каже, якщо ти хочеш виїхати з дітьми, це було на другий день після обіду, то  треба  їхати прямо зараз, бо далі ти не зможеш виїхати машиною. Це було 25 лютого. І уже  наступного дня  годині о четвертій ранку   ми все повантажили й прямо з підвалу, навіть додому не заходили і поїхали. Думали, що ми на 3-4 дні й повернемось.

Їхали кудись  на західну Україну, куди-небудь, нам нікуди було їхати. Їхали по мосту залізничному, коли там  почали гатити «Гради». Ми якраз були на мосту і через нас, можна сказати, пролітали гради.  Ми їхали, їхали і далі показує гугл, що ви  не можете проїхати  і ми поїхали через села.А там уже були російські танки.  До речі, після того, як ми проїхали, зірвали мости. Тобто, якби ця знайома мені не сказала, щоб ми їхали, то ми б уже не змогли виїхати. Спочатку  приїхали в Рівне. Але там теж почали бомбити. Ми поїхали далі, зупинились на блокпосту  у Львівській області й кажемо, що нам треба десь переночувати. Нас відправили в Народний дім і там  запропонували будинок в селі, неподалеку від Львова і ми там жили. Потім я туди забрала батька через волонтерів, потім маму. Вони були увесь цей час там, під бомбардуванням. Частина Ірпеня була під окупацією. Мама розповідала  страшні речі. Вони ж не виходили з підвалів. У мене сестра там теж була два тижні. Увесь час  вони сиділи в підвалі. У них навіть світла не було.

До речі, у той день, коли ми поїхали, в наш будинок вгатили чотири  снаряди. Не стало газу, світла, опалення, нічого в нас не було. А батько там жив. Він забив вікна ковдрами і жив 2,5 тижні. А мама в підвалі жила.  Неподалеку від її паркану стояли  російські блокпости. І вона бачила як їхали люди на евакуацію, як розстрілювали ці машини, як зупиняли. У них там ночували люди, бо не могли виїхати. То було страшно, дуже страшно.

Бувало таке, що рашисти вибігали з лісу і стріляли просто по  воротах, по дворах. Хто стояв на подвір’ї, то розстрілювали всіх. Сусіда так  вбили. Коли ми виїздили, то машини з трупами так і залишались на дорогах.         Трупи не могли забрати, бо були під окупацією. Там не можна було нічого забирати, бо обстрілювали, а чоловіків просто розстрілювали відразу.

- Як мамі вдалось вибратись з міста?

- Мама брала білу пов’язку на руку, зав’язала біленьку наволочку на паличку і йшла, ризикуючи життям. Бо іншого виходу не було.  Сказали не озиратись,  не дивитись по сторонах  і йти серед дороги. Мамі вдалось вийти, вийшли лише дві сім’ї, бо перед цим сім’ї виходили, то їх повернули назад.

Ми домовились з волонтерами, що вони будуть її тут на нашій території  зустрічати. Мама дійшла до нашої території,  уже тут волонтери її підхопили. Снайпер там працював і потрібно було дуже швидко звідти їхати.

Це той самий  Романівський міст,  де  багато машин підірвалось...

Там уже волонтери переводили, забирали. То було важко.

Було таке, що люди пропадали. Чоловік сусідки був волонтером і десь пропав безвісти. А потім знайшли його машину розстріляну.

Ще один сусід  виїздив зі своїм кумом, їхали двома машинами. Машину кума розстріляли, а сусід повернувся. Ще одна сім’я знайомих виїхала і ніхто не знає де вони поділись. Коли вони виїздили, то уже була окупація в Стоянці. Ми знали, що там уже було два російських блокпости. Але вони все одно  поїхали. І де вони зараз і що з ними сталось ніхто не знає. Наша квартира вціліла, хоча вінка вибиті, рами вибиті. А от там, де мамин приватний будинок, то упав паркан цегляний і на городі снаряди упали.

До речі, в Стоянці залишались два будинки для літніх людей  з лежачими хворими, їх ніхто не евакуйовував. Я з директором постійно були на зв’язку. Їм  варили їсти на вулиці, бо світла, газу не було. За цей час там померло 4 пенсіонери, їх ховали прямо за зупинкою. Казали, що будуть потім переховувати, після війни.  У нас там зупинка, кафе і за ним зробили таке тимчасове кладовище.

- Як вас зустріли на західній Україні?

Зустріли гарно, живеться добре, проте хочу додому. Дома краще. Мені ще пощастило, що у мене є робота. Працюю дистанційно. Тут є чимало таких, в котрих немає роботи, немає грошей. У мого чоловіка от  роботи  немає, йому нічого не платять.  Хочу швидше додому. Але кажуть про другу хвилю…

               Бесіду вела Тетяна Верба