Люди працюють, як коні, щоб коні жили як люди…

 Так говорить власниця стайні «Щаслива підкова» Анна Шульга.

«Щаслива підкова» – це кінний загін з 24 добротних «дівчат та хлопців». В основному породи – українська верхова.

З жовтня цього року кінне підприємство переїхало з Харкова на Житомирщину.

Коні лякались не стільки обстрілів, скільки зміні режиму дня. Через війну для тварин не могли закупити корм та вигулювати.

 - На 21-й день війни влучили в одну з 5-поверхівок. Два під’їзди були зруйновані. Ще одна ракета впала на території нашого підприємства. На щастя, не вибухнула. Коні дуже лякливі тварини. Але вони дуже нам довіряли, всім нашим діям і тому почувались спокійно – під нашим захистом. Ми ж намагались зберігати спокій. Найбільше їм не подобалась зміна графіка життя. Вони звикли увесь день гуляти, бігати, відчувати себе на волі. А доводилось ще вдень закривати їх у стайні, бо уже з 15.00 була комендантська година. Світло вмикати не можна було. В 20-х числах ми мали б закуповувати корм, але не змогли через війну. Якщо раніше у нас на 17 коней ішло 17 тюків сіна за добу, то тепер – по 4-5 на всіх коней. Вони голодували і почали нервувати, гризти стайню. Коні таких змін не люблять, – розповідає Анна.

А тут, на Житомирщині, умови для коней значно кращі – більше простору, тиша. Навкруги ліс.

Добре почувалась і власниця стайні – міське життя вона не надто полюбляє.

- Для мене нічого не змінилось. Навпаки, в Харкові на мене місто тиснуло, оточували багатоповерхівки. А тут більше простору і я можу «розправити крила». У Харкові було 17 га площі, а тут – аж 24! А клуби, шопінги я не люблю. Я була іншою з дитинства. Місто мене не надто приваблювало. Я живу в стайні. Мій ранок починається зі стайні й завершується день так само. За Харковом не сумую, хіба що за рідними тільки. Але зараз пустили потяг Житомир-Харків, 300 грн – і ти в Харкові. За професією я економіст соціокультурної сфери. Маю різні там бухгалтерські курси, але…. Це не моє. Коні – це мій стиль життя. Рідні не розуміли мого захоплення. Вони хотіли, щоб я була директоркою родинної фірми, котра займається зовсім не кіньми, – розповідає Анна, відповідаючи на запитання журналістів, котрі приїхали на Житомирщину в рамках прес-туру, організованого Харківським пресклубом.

Першого коня Анна  придбала у 2008 році. Це був 5-річний жеребець. Він теж переїхав до Житомирщини. А до цього ходила на стайню, займалась кінним спортом, мріяла про спортивну кар’єру. Саме з цією метою і купила собі коня, щоб виступати на змаганнях.

Евакуювали сюди коней не лише з Харкова. Чоловік Анни вивозив тварин із найгарячіших точок – Бахмут, Херсон, Миколаїв. Горда Афродіта прибула з Одеси. Богема, Теорія…. Анна знає ім’я кожної.

Коні відчували небезпеку і тому примушувати їх силоміць зайти в коневозку не потрібно було – вони самі туди застрибували. Тварини розуміли, що їх рятують…

Спочатку Анна з чоловіком подорожували Україною в пошуках потрібного місця, де б коні почувались комфортно та діти могли ходити до школи. І зупинились на Житомирщині.

Переселенців тут зустріли тепло. Та й місце ідеально підходило для утримання коней – раніше тут був кінний клуб. То ж, прибрали трохи територію і заселились. Є кімнатка і для проживання сім’ї. Мають трійко дітей – старшій 13 років, молодшим двійнятам по 6,5. За кіньми доглядають всі – і діти, і дорослі. А ще допомагає впоратись по господарству конюх, працює також тренер з верхової їзди.

Власниця «Щасливої підкови» веде спортивну групу. У спорті уже мають досягнення. Цьогоріч представляли Житомирщину на кінних спортивних змаганнях. Привезли аж чотири перших місць та 5 медалей.

Лікувати коней Анна теж уже навчилась сама. Якщо ж виникають серйозні проблеми, то запрошують ветеринара.

А влітку планують організувати дитячий кінний табір з ночівлею. Умови для цього є. Раніше тут був табір трудових резервів.

Основна мета такого табору – відірвати дітей від ґаджетів, розвантажити емоційно. Розповідає Анна.

Аби стати впевненим вершником знадобиться близько півроку часу. Їздити верхи риссю можна уже через 10 тренувань, галопом – півроку.

На сьогодні в кінному клубі понад два десятки коней. В основному породи – українська верхова.

Коні – це не бізнес

Великих грошей тут не заробиш, та й мети такої не ставили. Розповідає власниця стайні.

-Довелось трохи продати коней, аби інші могли вижити. Було чимало допомоги від місцевих. Хтось привіз сіна, хтось овес. Зараз пішла трава, косимо сіно. А ще беремо коней на пансіон. Ця послуга платна.

Придбати коника – то задоволення не із дешевих. Добротний кінь коштує близько 15 тис. доларів. Проте зараз на них немає попиту. Чимало коней вивезли за кордон. Сподіваються, що після війни кінне життя повернеться в Україну.

На традиційне запитання які плани на майбутнє Анна відповідає, що зараз планує тільки на декілька днів.

- Раніше я бачила розвиток клубу і на 10 років і на 20, зараз – тільки до вихідних.

Але декотрі плани все ж є. Наприклад, організувати іпотерапію для реабілітації бійців, дітей та всіх, хто потребує психологічного розвантаження.

- Коні можуть лікувати. Я вважаю, що я тільки ними я вилікувана і лікуюсь постійно. І це про емоційний стан. Вони дуже відчувають настрій. Навіть розуміють, якою ходою я йду до них. Вони дуже розуміють рухи тіла. І якщо бачать, що у мене настрою немає, то розвертаються і йдуть. А коли бачать, що господар в гарному настрої, то відразу підбігають, радіють. Дуже відчувають, коли людина хвилюється. Коні – це велика відповідальність. Для них, я як частина них. Вони сприймають мене, як свою, але вищою за ієрархією.

 А те, що коні можуть лікувати журналісти відчули, як то кажуть, «на власній шкірі». Поїздка на кінне підприємство була запланована на кінець дня. До цього часу при спекотній погоді уже всі добряче притомились, проте після зустрічі з цими дивовижними тваринами, до Житомира повертались бадьорі та жваво ділились позитивними емоціями. «Щаслива підкова» відповідає своїй назві. Це те місце, куди хочеться знову повернутись… Власне, я б з превеликим задоволенням провела б там декілька тижнів.

Настане той час, коли ніщо нам не завадить подорожувати в будь-який куточок нашої Батьківщини.

                                                                                                       Тетяна Верба