Чого не зробив Майдан?

Минуло вже три роки з 21 листопада 2013 року – дня початку подій, які називали спочатку «Євромайданом», а пізніше – «Революцією Гідності».

З відстані цих років вже можна зробити певні узагальнення – що ж все-таки відбулося тієї зими, які маємо наслідки і який вплив того, що відбулося на суспільство і майбутнє держави Україна. Думаю, що як безпосередній учасник подій на Майдані (перебував там з 29 листопада 2013 року по кінець квітня 2014 року) маю досить фактичного матеріалу, щоб робити певні оцінки і узагальнення.

 Хто організував Майдан?

Серед зацікавлених в активізації і радикалізації вуличних протестів можна назвати кілька груп «обділених» Януковичем олігархів, прошарок «євроінтеграторів», Кремль. Сюди можна віднести і патріотично налаштованих громадян. І кожен з перелічених гравців мав свою мету, але – різну! Найменш радикальні цілі ставили олігархи, які хотіли залишити все так як є, змінивши лише персоналії біля «владного корита». Москва прагнула критичного ослаблення держави Україна, а патріоти – припинити політику зради національних інтересів кримінальників і проросійської «п’ятої колони».

Незважаючи на те, що в розхитуванні ситуації в країні були зацікавлені кілька сторін, безпосереднім «організатором» виступила влада на чолі з Януковичем. Саме її відверто зрадницька і бандитська політика вивела людей на Майдан. Кремль «коригував» процес, проводячи свою лінію через представників російських армії та ФСБ, яким роздав посади в українських силових структурах Янукович. «Російський слід» простежувався з самого початку – зокрема, у знаковому побитті студентів, після чого протести набули масового характеру.

Політичні сили, що взяли на озброєння патріотичні гасла, ніколи не змогли б самостійно організувати Майдан через недовіру до них з боку суспільства, що продемонстрували вибори у 2010 і 2012 роках.

 Про цілі тих, хто стояв на Майдані

Переважна більшість тих, хто зібрався на Майдані, виступала проти системи економічних і правових відносин, яка склалася в Україні за два десятиліття. Та держава, яку вибудовували понад два десятиліття, була (і є) державою олігархів – двох десятків сімей, яким в цій державі належало (і належить) більшість майнових і фінансових активів. Решта українців (за невеликим винятком) почувається в Україні, на свої землі, вкрай некомфортно, не маючи більш-менш стабільної роботи чи доходів. Тому кістяк Майдану складали представники «середнього класу». В українських реаліях це були або діючі підприємці, або ті, хто втратив під тиском обставин свій бізнес.

Про цілі олігархів (і тих, хто їх обслуговує) вже було сказано. Однак, незважаючи на свою малочисельність, ця група була найбільш організованою і мала найбільше матеріально-фінансових, медійних і адміністративних ресурсів. А це давало можливість суттєво впливати на те, що відбувалося на Майдані. Завдання олігархів полегшувалось тим, що «позапартійна» більшість майданівців не мала свого («непартійного») представництва в керівництві Майдану, а отже – і за столом переговорів з владою.

 Хто керував на Майдані?

Хоча говорити про чітку «владну вертикаль» на Майдані не доводиться, очевидно, що з самого початку керівництво опинилось в руках олігархічних груп. Саме вони вирішальним чином впливали на розстановку кадрів у «майданівській ієрархії» в момент загострення подій після побиття студентів. Однак, говорити про якісь осмислені дії з боку тих, хто оголосив себе керівництвом, не можна – неозброєним оком було видно повну розгубленість партійної «трійці». Яценюк, Кличко, Тягнибок і «сірий кардинал» Турчинов замість хоч якогось плану дій для тисяч людей, які зібрались на Майдані, спромоглися лише волати «банду – геть». А також – через кожні півгодини починати співати Гімн України.

Створена для захисту Майдану Самооборона не проводила якихось планових навчань, винятки тут, звичайно, були – виключно як місцева ініціатива деяких сотників. Неспроможність керівництва не могла приховатися від рядових учасників Майдану. З часом і так невисока довіра до керівників Майдану слабшала, що наочно показав початок подій на Грушевського.

У вирішальний момент (18-20 лютого 2014 року) у деяких «керівників» знайшлися «невідкладні причини» покинути Майдан. Турчинов «був поранений гумовою кулею», а керівник Самооборони Майдану Андрій Парубій став жертвою чи то серцевого нападу, чи то отруєння газом. Правда, на час, коли треба було ділити посади, ці панове благополучно видужали і взяли участь у формуванні «нової» влади. Але можна сказати, що в ніч з 18 на 19 лютого оборона Майдану відбувалась в основному стихійно, без якогось централізованого керівництва.

Є підстави стверджувати, що мав місце вплив на події на Майдані з боку Януковича через свою агентуру. Так перед 18 лютого деякі барикади були частково розібрані «щоб не заважати дорожньому руху» і в результаті атаки силовиків, були взяті без опору – з ходу. Хто віддавав вказівку розбирати ці барикади? Чому 18 лютого під час «мирного наступу» на урядовий квартал Самообороні заборонили брати з собою «коктейлі Молотова» і беззбройних майданівців молотили внутрішні війська і «Беркут»? До тих, хто взяв на себе керівництво Майданом, залишається ще дуже багато питань. Хоча, без сумніву, за масове вбивство людей має нести відповідальність в першу чергу Янукович і К0.

 Наслідки Майдану для України і суспільства

Очевидно, що жодна зі сторін (українські патріотичні сили, олігархи, Кремль) не змогли повністю досягти бажаних для себе результатів. Патріотичні сили не змогли зруйнувати систему економічних, соціальних і правових відносин, які склались в Україні на початок Революції Гідності. Є лише обмежений результат – від влади відсторонена найбільш одіозна олігархічна група. Але Система встояла, бо корені її не лише в «сім’ї» Януковича, а і в двох десятках «сімей» інших мільярдерів-олігархів і частково – у менталітеті українців.

Не зміг досягти свого і Кремль, стратегічним завданням якого є ліквідація України,як держави. Московські ставленики в урядах Януковича змогли сильно ослабити Збройні Сили України, але не донищили їх до кінця. Гра Москви на радикалізацію Майдану мала на меті повністю «обвалити» систему влади в Україні. Мала створити хаос і дати «зелену вулицю» російським військам, коли самі українські громадяни запросили б цих «визволителів і рятівників наводити порядок». Частково – в Криму і частині Донбасу – так і сталося, але в цілому в Україні Кремль отримав відмобілізовану проукраїнську патріотичну спільноту, яка швидкими темпами відновила боєздатність Армії, розгорнувши широкий добровольчий і волонтерський рух і придушуючи проросійські настрої в тилу.

Тому, розраховуючи на реалізацію проекту «Новоросія», яким передбачалось відокремлення найбільш розвинутих в промисловому плані регіонів, де проживає більшість населення України, Путін отримав набагато менше. А саме – ізольований по суходолу Кримський півострів без води і електроенергії і частину Донбасу, в якому і через три роки після початку подій точиться війна, яка має для Росії мало шансів на успішне завершення.

Олігархи на цьому етапі отримали владу, відсторонивши від влади Януковича. Але повернутися повністю до попередніх порядків не дає революціонізоване суспільство, яке багато що зрозуміло за цей час і вимагає реформ. Під тиском суспільства і Заходу влада змушена почати проводити ці реформи, хоча вони є половинчастими, непослідовними, з незрозумілою логікою, а часом – носять відверто косметичний характер. Відсутність реальних результатів реформ для добробуту українців становлять загрозу правлінню олігархів з боку обуреного народу.

Добитися ж цих результатів заважає сама природа олігархічного режиму. Тому чинники, які привели нас до Революції Гідності, не зникли, а отже Революція продовжується, хоча і ввійшла у відносно спокійну фазу.

Чого не зробив Майдан?

За останні три роки настрої в українському суспільстві значно змінились, воно стало набагато пасіонарнішим, патріотизм знову «входить в моду». Ми побачили вражаючі прояви самоорганізованості і самопожертви. Однак, в політичному сенсі наше суспільство є вражаюче незрілим. В першу чергу це виражається в нерозумінні справжньої природи олігархічного режиму, який в масі своїй громадяни персоніфікують з першою особою держави. Тобто – «режим Кучми», «режим Януковича», «режим Порошенка». Хоча і Кучма, і Янукович, і Порошенко є лише представниками окремих кланів, а не уособлюють Систему в цілому. Тому робота на повалення тієї чи іншої із названих осіб приводила і приведе в майбутньому лише до перерозподілу влади між олігархічними кланами. Заклики до збройного повстання в цих умовах не вирішують питання про владу, але можуть призвести до ліквідації української державності як такої.

Нерозуміння природи режиму веде, в свою чергу, до неспроможності усвідомити необхідність створення політичної сили, яка буде виражати інтереси не якоїсь олігархічної «сім’ї», а більшості українського народу. Незрілість патріотичних сил, які підняв на поверхню Майдан, і суспільства в цілому, веде до того, що вони поділяють олігархів на «добрих» і «поганих». В результаті патріотичні сили розчинились в олігархічних партіях і займаються боротьбою з такими ж патріотами, але з інших партій або пішли у відверто маргінальні проекти, створені з подачі влади. І в тому, і в іншому випадку патріотична спільнота позбавлена впливу на події в державі.

На фоні того, що вже зроблено (Майдан, добровольчий і волонтерський рухи), створення «народного» політичного проекту на зразок польської «Солідарності» чи литовського «Саюдіса» не виглядає, однак, якимось суперзавданням. Зробити це вкрай необхідно – розумної альтернативи немає. Інакше замість великої держави Україна отримаємо великі потрясіння.

                                                                                                                 Микола Осіпчук для tv-news.dp.ua